Давня історія України (в трьох томах). Том 1: Первісне суспільство

Наприкінці неоліту на території Подунав’я склалося кілька етнокультурних труп населення, які сприяли енеолітизації теренів України. Це населення, відоме за археологічними культурами Боян, Хаманджия, Поляниця, Сава, Маріца, Градешниця, Ведастра, Вінча, Тордош, лінійно-стрічкової кераміки (КЛСК), було розповсюджене на територіях сучасних Румунії, Болгарії, Югославії, Угорщини, Чехії, Словаччини, Польщі, Молдови та західних областей України. Саме носії вище згаданих культур досить рано перейшли до відтворюючих форм господарства і познайомилися з міддю. Зокрема, населенням культури Вінча експлуатувалося відоме родовище Рудна Глава в гірничорудному районі Бор-Майданпек за 140 км на схід від Белграда, а населенням культури Маріца-Каранове V — рудник Ай-Бунар на півдні Болгарії.

Енеолітичне землеробське населення України утворювало північно-східну периферію високорозвинених культур Балкано-Дунайського регіону. До нього відноситься насамперед населення таких культур, як трипільська, Болград-Алдень, пізньолендельська, лійчастого посуду (КЛП), кулястих амфор (ККА).

Якщо за попередніх епох, за часів мисливців-збирачів господарчого розмежування між окремими етнічними групами населення практично не існувало, то в енеоліті у різних природних зонах створилися два світи — світ землеробів та світ скотарів. Перші мешкали переважно в лісостеповій зоні, другі — в степу. Кожен з них мав свій усталений спосіб життя. Заняття землеробством вимагало відносної осілості, будування довгочасових жител. Скотарі ж мали вести рухливе життя, мандруючи з гуртами худоби у пошуках пасовиськ. Їхні поселення — це здебільшого тимчасові літні або зимові стоянки з легкими будівлями, сліди яких можна виявити лише за знахідками вогнищ та скупчень залишків матеріальної культури (кераміка, знаряддя праці, кістки тварин тощо). Різні способи життя та господарства позначилися на культурі, ідеології, соціальних відносинах, формах власності тощо. Стосунки між землеробами й скотарями складалися, треба гадати, за різних часів по-різному — були вони й мирними, й войовничими. В першому випадку це був обмін продуктами виробництва у вигляді дарів ланів і лісів з одного боку і продуктів скотарства з іншого. Завдяки цим зв’язкам скотарі залучався до здобутків передових цивілізацій. У другому випадку це будо взаємне протистояння. Землеробсько-скотарське комплексне господарство могло повністю забезпечити населення за рахунок основних галузей (вироблялась і рослинна, і м'ясна їжа, а нестача останньої могла ще компенсуватися продуктами мисливства). Виходячи з цього, вище згадане господарство було більш сталим, не вимагало значних територій, бо переміщення населення здійснювалося на незначні відстані. Щодо скотарсько-землеробського господарства степової зони України, зокрема племен середньостогівської спільності, нижньомихайлівської та ямної культур, то їхнє населення було позбавлене сталих джерел рослинної їжі внаслідок обмеженного заняття землеробством за умов частої зміни місць проживання і змушене було добувати її шляхом обміну на продукти тваринництва та худобу у сусідніх землеробів або, що було, очевидно, простіше, захоплювати зерно під час військових походів. Скотарське господарство було більш ризикованим, ніж землеробське. Лихоліття, епізоотії призводили до масової загибелі худоби, зводячи нанівець поголів’я та позбавляючи засобів існування їхніх господарів, а таке, судячи з літописних джерел II тис. н. е. траплялося досить часто[128]. Це також спонукало до грабування землеробських поселень. Крім того, для випасу худоби, яка утримувалася переважно на підножному кормі, були потрібні значні території. Щоб зберегти степові пасовиська біля зимівок, скотарі мали влітку просуватися далеко в лісостеп, що могло призводити до сутичок з місцевими землеробами.