Давня історія України (в трьох томах). Том 1: Первісне суспільство

Найближчими їхніми сусідами за різних часів були неолітичні племена на півночі, споріднені — на півдні, а на заході — спочатку носії лендельської культури, а потім — культури лійчастого посуду. Про їхні контакти свідчать знахідки трипільської кераміки на неолітичному поселенні Моства в басейні р. Уж, а також взаємні імпорти кераміки на поселеннях лендельської, трипільської та культури лійчастого посуду.

На Східній Волині трипільці доживають до найпізнішої фази культури і зникають, як вважають дослідники, з приходом із заходу племен культури кулястих амфор[145].

Щодо розповсюдження трипільців у Подніпров’ї, то тут вони весь час контактували з місцевим населенням дніпро-донецької неолітичної культурної спільності, основою господарства якої було мисливство, рибальство та збиральництво. Зважаючи на малі розміри стоянок, це населення жило невеликими розпорошеними колективами і не могло чинити серйозного опору трипільцям. Частина їх була, мабуть, асимільована, інша лишилась на цій самій території, зберігаючи традиційний спосіб господарства і займаючи іншу екологічну нішу, а решта мала відійти на північ та північний схід. Про те, що якась частина неолітичного населення влилася до складу трипільців, може свідчити могильник на околиці поселення у Чапаївці (південна околиця Києва). Тут виявлено 31 поховання — тілопокладення, здійснені у випростаному положенні, орієнтовані головами на захід, ногами до річки, частково пофарбовані вохрою, тобто за неолітичним обрядом. Дев’ять з них супроводжувалися трипільським посудом, знаряддями праці із кременю та трипільською антропоморфною статуеткою.

Наприкінці середнього етапу своєї історії на Дніпрі трипільці зіткнулися із скотарсько-землеробським населенням середньостогівської спільності, а саме дереївської культури. Їхні стосунки склалися, мабуть, не кращим чином, і трипільці були змушені відійти дещо північніше, освоїти район Правобережжя між річками Стугна і Тетерів, а також Лівобережжя від гирла р. Трубіж лд півдні до р. Остер на півночі. Про раптовий відхід трипільців свідчить те, що найраніші на цій території трипільські поселення типу Чапаївки представлені лише тимчасовими заглибленими житлами. Територію південніше Стугни трипільці залишають назавжди. Поселення, пізніші за пам’ятки типу Коломийщини І, тут відсутні. Що ж до населення північної частини Середнього Подніпров’я, то воно згодом відновлює своє традиційне господарство, знову будуються довгочасові наземні глинобитні житла (пам’ятки типу Лукашів), відроджуються зв’язки з трипільським світом. Але з часом знову стикаються з найпізніші ми середньостогівцями, відомими за пам’ятками типу Пивихи. Останні, мешкаючи в лісостепу, очевидно, перебудовують своє господарство, віддаючи перевагу землеробству, про що свідчать поки що нечисленні знахідки їхніх поселень (Градіжськ, гора Пивиха; Козинці, урочище Загай; Лубни) навіть із залишками глинобитних будівель (Лубни). Очевидно, у Подніпров’ї вони частково зливаються з трипільцями, внаслідок чого з’являються так звані пам'ятки софіївського типу. Кількісно і культурно переважав, очевидно, трипільський компонент, судячи з того, що зберігаються прийоми у спорудженні заглиблених жител, форми і орнаментація посуду. Одночасно втрачається традиція наземного глинобитного житлобудування, технологія виготовлення кераміки, дещо змінюється топографія поселень — поряд з оселями на високих мисах трапляються поселення на підвищеннях у заплавах. Останні є, у трактовці деяких дослідників, перехідними до скотарства, але, зважаючи на переважне тяжіння до мисів і лесових чорноземів, слід думати, що землеробська орієнтація господарства не змінилася.