Кров і пісок
- Автор: Ибаньес Висенте Бласко
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Віктор І. Шовкун
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Кров і пісок». Краткое содержание книги:
Дружині Хуан написав веселого листа, висловивши, однак, невдоволення, що Кармен засумнівалась у його силах. Скоро вона отримає вісті про наступну кориду. Він приголомшить публіку, нехай їй стане соромно за несправедливе ставлення до нього. Якщо попадуться добрі бики, він виступить не гірше, аніж Роже де Флор, той самий, який завжди на язиці в їхнього пришелепуватого шуряка.
Добрі бики! Ось що особливо непокоїло Гальярдо. Раніше він хизувався тим, що ніколи не цікавиться, яких тварин проти нього випустять, і не ходить дивитися на них перед коридою.
— Я вб’ю якого завгодно бика, що мені дістанеться, — похвалявся він.
І вперше зустрічався з биком, аж коли той вибігав на арену. А тепер йому хотілось роздивитися тварин зблизька, вибрати для себе підходящих і заздалегідь підготувати успіх, вивчивши їхні повадки.
Небо прояснилося, засяяло сонце. Завтра відбудеться друга корида.
Пополудні Гальярдо сам-один пішов до цирку. Викладена з червоної цегли кругла будівля з віконцями в арабському стилі самотньо височіла на тлі зелених пагорбів. Широкий і досить одноманітний краєвид замикався на обрії білою плямою, схожою на отару овець, що паслась на косогорі. То було кладовище.
Коли матадор підійшов до цирку, його обступив гурт обшарпанців, усяких дармоїдів та волоцюг, що з ласки конюхів сплять у стайнях, а годуються милостинею любителів та недоїдками з ближніх таверн. Дехто з них прийшов сюди з Андалусії, супроводжуючи биків, та так і залишився жити на задвір’ї цирку.
Гальярдо кинув у простягнені до нього шапки кілька монет і зайшов у відчинену Конюшенну браму.
У корралі він побачив гурт любителів, що дивились, як пікадори вибирають собі коней. Дзеленькаючи величезними ковбойськими острогами, Потахе з гаррочею в руках готувався вискочити на сідло. Постачальник коней, опасистий, неговіркий чолов’яга в крислатому андалузькому капелюсі стояв, оточений конюхами; він спокійно відповідав на глузування й лайку пікадорів, що зійшлися на пробу коней.
«Учені мавпи» із закасаними рукавами привели кількох жалюгідних шкап, яких вони об’їжджали і муштрували протягом останніх днів. На боках нещасних конячин досі видніли червоні сліди від острогів. «Учені мавпи» ганяли коней клусом по навколишніх пагорбах і ударами підборів змушували раз у раз повертати, щоб привчити їх бігати по арені. До цирку тварини поверталися з закривавленими боками, і, перше ніж загнати їх до стаєнь, на них виливали по кілька цебер води. Навколо басейну, у вибоях поміж плитами, застоювалися калюжки темно-червоної води, схожої на розлите вино.
Призначених для завтрашньої кориди коней майже силоміць тягли зі стаєнь. Пікадори мали їх оглянути і вибрати годящих.
Жалюгідні сухоребрі шкапи ішли хисткою ходою; на їхніх запалих боках можна було прочитати сліди сумної старості, хвороб та людської невдячності, яка не цінує вірної служби. Тут були неймовірно худі конячки, живі кістяки, туго обтягнені шкірою, з довгою зваляною шерстю. Поруч із ними здиблювалися й били копитами баскі лискучі огирі з вогнистими очима, ніби щойно випряжені з розкішної карети; здавалося незрозумілим, як вони опинилися серед приречених на смерть покидьків. Але ці коні якраз і були найнебезпечніші; невиліковно хворі, вони могли раптово забитись у корчах і впасти на землю, скинувши вершника через голову. А серед цих недолугих та хворих шкап сумно подзенькували підковами інваліди праці: коні, що крутили жорна, працювали на фабриках, орали землю, бігали у візницьких бричках — усі мляві й отупілі від звички роками тягати за собою плуга або воза, нещасні парії, яких люди змушують трудитися до останньої миті життя, аж поки бичачий ріг розпоре їм черево, і навіть тоді вони ще розважатимуть публіку, дригаючи ногами та смикаючись у передсмертних корчах.
Сумне видовище! Добрі жовтаво-тьмяні очі; худі шиї, в які жадібно повпиналися роздуті зелені ґедзі; на кощавих мордах кишать паразити, шерсть на сухоребрих боках злиплася і звалялась; вузькі груди здригаються від глухого іржання; тонкі ноги, що підламуються за кожним кроком, заросли аж до копит довгою і густою шерстю.
Звиклі до голодування шлунки не могли перетравити доброго корму, яким хотіли підтримати їхні сили, і все подвір’я було заляпане смердючими кізяками. Щоб сісти верхи на таку коняку, ошалілу від хвороби або ладну звалитися від виснаження, треба було не менше мужності, ніж для того, щоб виїхати назустріч бикові. На спину коневі клали велике мавританське сідло з високою лукою, жовтим сидінням та ковбойськими острогами. Траплялося, що під тягарем сідла шкапа мало не падала на землю.