Кров і пісок

Це був колишній матадор, замолоду добре відомий публіці, але тепер його мало хто пам’ятав. Інші матадори, які з’явилися після нього, затьмарили його скромну славу, і Пескадеро, трохи повиступавши в Америці й діставши там кілька ран, пішов з арени. Гальярдо чув, що на свої заощадження Пескадеро купив таверну неподалік цирку, живе скромно й уникає товариства любителів та тореро. Тому він здивувався, побачивши його тут.

— Що поробиш! — меланхолійно відповів Пескадеро. — Не можу забути. На кориди я ходжу рідко, але старе ремесло мене вабить й інколи зазираю сюди по-сусідському. Тепер я тільки шинкар.

Дивлячись на його сумне обличчя, Гальярдо пригадав іншого Пескадеро, одного з героїв свого дитинства, гордовитого красеня, улюбленця жінок, який, коли бував у Севільї, гуляв вулицею Кампана в крислатому оксамитовому капелюсі та курточці винного кольору, туго перехопленій строкатим шовковим поясом, і тримав у руці тростину, оздоблену слоновою кісткою й увінчану золотою головкою. Отаким убогим та всіма забутим стане й він, якщо піде з арени!..

Вони довго розмовляли про своє ремесло. Пескадеро, як усі старі, озлоблені невдачами, бачив усе тільки в чорному світлі. Справжніх тореро давно немає. Тепер і не побачиш відважних людей. «Як годиться» вбивають биків тільки Гальярдо та ще, може, два або три матадори. Навіть бики і ті перевелися — не такі могутні, як колись.

Трохи виговорившись, Пескадеро запросив давнього друга до себе. Якщо вже вони зустрілись і матадор не має чого робити, він покаже йому свій заклад.

Гальярдо погодився. Вони звернули на одну з вулиць, що прилягали до цирку, і зайшли в непоказну таверну з пофарбованим у червоне фасадом і червоними фіранками на вікнах. У вітрині на запорошених тарелях були виставлені запечені в тісто відбивні котлети, смажена птиця та маринади в пляшках. У залі з оцинкованим прилавком стояли барила, пляшки, круглі столики та дерев’яні табурети, а на стінах виднілося безліч кольорових журнальних вирізок із портретами знаменитих тореро та найефектнішими прийомами кориди.

— Випиймо по склянці монтільї, — запропонував Пескадеро, кивнувши парубійкові, що стояв за прилавком.

Побачивши Гальярдо, хлопець усміхнувся, а матадор пильно глянув йому в обличчя, потім кинув погляд на порожній правий рукав курточки.

— Здається, я тебе знаю, — сказав він.

— Ще б пак не знаєш, — озвався Пескадеро. — Це Піпі.

Почувши юнакове прізвисько, — Гальярдо відразу пригадав, хто він такий. Відважний хлопець, який колись напрочуд майстерно всаджував бандерильї; про нього вже говорили як про «тореро з майбутнім». Та одного дня на мадридській арені бик ударив його рогом у руку, довелося ампутувати її, і Піпі мусив забути про виступи на коридах.

— Я взяв його до себе, Хуане, — провадив Пескадеро. — Родини в мене нема; дружина моя померла, зате я маю тепер сина... Нелегко! Але як на додачу до всіх нещасть у людини ще й відібрати серце, то нащо їй жити?.. Звісно, в розкошах ми не копаємось, живемо як можемо, але все, що я маю, належить і Піпі. Сяк-так перебиваємося, дякуючи старим друзям, що іноді заходять сюди поснідати або пограти в карти, але головним чином завдяки школі.