Кров і пісок
- Автор: Ибаньес Висенте Бласко
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Віктор І. Шовкун
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Кров і пісок». Краткое содержание книги:
— Я кохаю вас усім серцем! — вигукнула донья Соль, передражнюючи тореро. — Ну то й що?.. Ох ці егоїсти чоловіки, що звикли до оплесків публіки і забрали собі в голову, ніби їм належить усе на світі!.. «Я кохаю тебе усім серцем, то й ти мусиш мене кохати...» Ні, сеньйоре. Я вас не кохаю, Гальярдо. Ви мені друг, і більше ніхто. Те, що було в Севільї, — то сон, божевільна примха, про яку я ледь чи й згадую. Ви теж повинні забути про це.
Тореро підвівся і з простягнутими руками рушив до дами. У своєму невігластві він не знав, що сказати, та й розумів, що своєю недотеппою мовою не переконає донью Соль. Він більше вірив не в слова, а в дію, сподівався оволодіти цією жінкою, палко пригорнути її до себе і в обіймах розтопити крижану стіну ввічливості, що розділяла їх.
— Доньє Соль! — благав він, простягуючи до неї руки.
Але вона рішучим жестом відштовхнула від себе руки тореро. В очах її спалахнув гордий гнів, і вона погрозливо подалася вперед, ніби жінка, якій завдано жорстокої образи.
— Спокійно, Гальярдо!.. Не будьте грубіяном, а то я перестану вважати вас другом і виставлю за двері.
Рішучість тореро де й ділася. Принижений і засоромлений, він геть розгубився. Запала довга мовчанка; нарешті донья Соль відчула жаль до Гальярдо.
— Не будьте дитиною, — сказала вона. — Навіщо згадувати про те, чого ніколи не вернеш? Навіщо думати про мене?.. Ви маєте дружину, і я чула, вона жінка розумна й гарна. А як не вона, то є інші. Згадайте, скільки в Севільї вродливих дівчат, у мантильях, з квіткою в косах, тих самих, які колись так подобалися мені. Кожна вважатиме за щастя, коли її покохає Гальярдо... А зі мною все скінчено. Звичайно, вашу гордість зачеплено, ви ж бо звикли до слави й успіху, але нічого не вдієш. Усе минулося, ми тепер добрі знайомі — не більше. Я не така, як інші. Коли мені щось набридне, я вже до того не повертаюся. Ілюзії живуть у мені недовго і зникають, не лишаючи сліду. Я гідна жалю, повірте.
Вона дивилася на тореро, і в погляді її світилося співчуття, цікавість і водночас жаль — ніби раптом їй відкрилися всі його вади, вся його неотесаність.
— Ось що мені подумалося, та ви, мабуть, не зрозумієте, — провадила донья Соль. — Ви тепер ніби інший Гальярдо, не той, що в Севільї. Ви не змінилися, кажете?.. Може, й так, але не для мене... Як би вам пояснити... В Лондоні я познайомилася з одним раджею... Знаєте, хто такий раджа?
Гальярдо заперечливо похитав головою і почервонів, засоромившись свого невігластва.
— Це індійський князь.
Вдові посла пригадався магнат з Індостану, його смагляве обличчя з чорними вусами, пишний білий тюрбан з величезним діамантом, що сяяв над чолом, і білі шати — безліч тонесеньких покривал, схожих на пелюстки квітів.
— Той раджа був молодий, вродливий і закохано дивився на мене своїми загадковими очима, але мені він здавався якимсь дуже чудним, і я щоразу сміялася з нього, коли він белькотів по-англійському якісь східні компліменти. Сердега тремтів від холоду, кахикав у лондонському тумані, щулився під дощем, ніби птах, і махав своїми покривалами, як мокрими крильми. Коли він говорив слова кохання, невідривно дивлячись на мене вологими очима газелі, у мене виникало бажання піти купити йому шапку й пальто, щоб він перестав тремтіти від холоду. І все ж таки він був справжній красень і міг би на кілька місяців ощасливити кожну жінку, яка мріє про щось незвичайне. Усе лихо в середовищі... Не ті декорації... Вам, Гальярдо, не відомо, що це таке.
І донья Соль замислилась, згадавши бідолашного раджу, що завжди тремтів від холоду у своїх безглуздих шатах під туманним лондонським небом. Вона уявила цього східного володаря у його далекій країні, в ореолі могутності, у променях золотого південного сонця. Темне обличчя із зеленавим полиском тропічної рослинності враз перемінилося, стало паче викарбуваним з бронзи. Донья Соль по« бачила раджу на слоні, покритому золотою попоною, що звисала аж до землі; побачила блискучий почет озброєних вершників та рабів з курильницями в руках; на голові у володаря пишний тюрбан, оздоблений самоцвітами, над яким коливаються білі пера; груди мерехтять діамантами; тонкий стан перехоплений прикрашеним смарагдами поясом, з якого звисає золотий ятаган; а навколо казкового принца баядерки з підмальованими очима й тугими персами; приручені тигри; цілий ліс списів; а вдалині мріють химерні палаци, оповиті таємничим серпанком, з безліччю дахів, що нависають один над одним, із дзвіночками, що співають екзотичні мелодії за кожним подмухом вітерцю; зеленіють дрімучі хащі, в затінку яких скрадаються смугасті хижаки... Ох, середовище! Якби вона побачила того бідолашного раджу в такому оточенні, величного, як бога, під безхмарним густо-синім небом, у золотих променях гарячого сонця, їй нізащо не спало б на думку подарувати йому пальто. Навпаки, вона напевне сама кинулась би в його обійми і віддалась йому як раба кохання.