Твори в 4-х томах. Том 2

Нарешті ми залягли за деревом, і я огледівся. Тепер у бінокль я чітко розрізняв їхні роги; ми побачили й інших трьох антилоп. Та, що лежала на землі, була явно найбільша, і її роги обрисами здавалися найвищими й найдужче загнутими. Я не міг одвести од них погляду, надто схвильований, щоб радіти, коли почув шепіт М'Коли:

— Бвана.

Я опустив бінокля, повернув голову й раптом побачив Гер-ріка: він, не ховаючись, навкарачки повз до нас. Я зробив застережливий порух рукою, щоб він ліг, але він не зважав і повз далі, помітний, як ото людина серед дня, що рачкує міською вулицею. Я побачив, що одна антилопа вже дивиться в наш бік, — ^рніїйе, на Герріка. Потім підвелися ще три, а тоді й найбільша: |она стояла боком, повернувши до нас голову. Геррік тим часом дідповз ар мене й зашепотів:

— Піга, бвана! Піга! Думі! Думі! Кубва сана!

Вибору не було: антилопи стривожились. Я ліг на живіт, просунув руку крізь ремінь, поставив ліктя якомога зручніше, вперся в землю носком правої ноги й натис на спуск, прицілившись антилопі в лопатку. А коли гримнув постріл, я вже знав, що не влучив. Надто високо взяв! Антилопи скочили на ноги й застигли, не розуміючи, звідки взявся цей гуркіт. Я вистрелив удруге, куля збила землю біля самця, і стадо кинулося навтіки. Я скочив на ноги, знову вистрелив, і самець упав. Потім підвівся, я знову влучив у нього, й він кинувся у стадо. Стадо промчало повз нього, я вистрелив і схибив. Вистрелив ще раз, він поволі поплентав, і я знав, що тепер він ^гій. М'Кола подавав мені патрони, а я, запихаючи їх у цей клятий, гемонський магазин спрінгфілда, куди вони ніяк не лізли, не зводив очей із самця, що перебродив струмок, здійнявши в ньому цілу бурю. Але тепер йому однаково не втекти: я бачив, що він тяжко поранений. А стадо тікало до лісу. На протилежному березі в сонячному сяйві вони були значно світлішими, як і самець, якого я поранив. Усі вони були якісь темно-каштанові, а підстрелений майже чорний. Але не зовсім чорний,| я відчув, що тут щось не те. Я вже загнав останнього патрона, і Геррік намагався схопити мене за руку, щоб поздоровити, коли під нами, на відкриту місцину, де не видимий звідси яр перетинав долину, посунули з неймовірною швидкістю чорні антилопи.

«Боже праведний!» — подумки вигукнув я. І всі були схожі да підстреленого самця, я намагався вибрати найбільшу. Але вони були майже однакові, та й бігли стадом. Аж ось з'явився й самець. Навіть у тіні він видавався зовсім чорним, проти сонця його шерсть блищала, а великі й темні роги круто загиналися назад двома широкими дугами, майже торкаючись кінцями середини спини. Так, це справді був самець! І то який гарний!

— Думі,— шепнув мені на вухо М'Кола. — Думі!

Я вистрелив, і самець упав. Та відразу ж підхопився і кинувся навздогін за стадом, яке мчало, то розбігаючись, то збиваючись докупи. На якусь часину я згубив його з очей. Потім добачив знову: він біг долиною вгору у високій траві; я вдруге Поранив його, і він пропав з очей. Стадо мчало тепер угору по пагорбу над долиною, вище й вище, праворуч від нас, мчало стрімголов, урозсип, до лісу за долиною. Тепер, побачивши справжнього самця, я знав, що то все самиці, і поранена антилопа теж. Самець більше не з'являвся, але я був певен, що ми знайдемо його в високій траві, де, я бачив, він упав.