Твори в 4-х томах. Том 2

— Хапана, — похмуро кинув він. — А тоді спитав: — Бвана, ти справді влучив у самця?

— Так, — відповів я.

На мить я й сам усумнився, що самець існував. Потім знов згадав густу лискучу чорноту його шерсті й високі роги, перш ніж він відкинув їх назад, згадав, як він біг серед стада, значно вищий за всіх, чорний-пречорний, і М'Кола так само побачив його крізь туман недовіри, властивий дикунові, який вірить тільки в те, що бачить.

— Так, — погодився він. — Я бачив його. Ти його поранив.

Я знову вдався до пальців:

— Сім самиць. Я вбив найбільшу. П'ятнадцять самиць, один самець. Я поранив самця.

Вони знову повірили мені й заходилися шукати, кружляючи, але їхня віра миттю випарувалась під пекучим сонцем, серед високої колихкої трави.

— Всі самиці,— знову заявив Геррік.

Вандеробо-масай кивнув, роззявивши рота. Я відчував, як рятівничий сумнів переймає й мене. Адже куди легше було кинути ці пошуки під жарким сонцем у цій голій улоговині та на цьому крутосхилі. Я сказав М'Колі, що ми обстежимо долину з обох боків, закінчимо білувати самицю, а потім удвох зійдемо вниз і пошукаємо самця. При такій недовірі тубільців було марно провадити з ними пошуки далі: Я не міг вишколити їх, не мав влади, щоб навести дисципліну. Якби наді мною не було закону, я б застрелив Герріка, і тоді б вони або шукали, або забралися к бісу. Гадаю, що шукали б. Не те щоб Геррік був така знаменитість, він просто розкладав усіх. Тож ми з М'Колою знову спустились у долину, обнишпорили її вздовж і вшир, як мисливські пси, обдивилися й попереві-ряли всі сліди. Я знемагав від спеки й спраги. Сонце смалило не на жарт.

— Хапана, — врешті мовив М’Кола.

Пошуки виявилися марними. Чи то був самець чи самиця — ми нічого не знайшли.

«А може, то таки самиця? Може, справа не варта була й заходу», — втішав я себе, піддаючись сумнівові. Ми вирішили ще обдивитися пагорб праворуч, а вже тоді кидати пошуки, забрати голову самиці, повернутися до табору і взнати, що знайшов Римлянин. Я знемагав від спраги й спорожнив флягу: в таборі води вдосталь.

Ми рушили пагорбом угору і в кущах сполохали антилопу. Я вже мало не вистрелив, але побачив, що й це самиця. «То ось як вони вміють ховатися, — подумав я. — Треба буде скликати всіх і знову обдивитися все довкола».

Раптом почувся радісний вигук Діда.

— Думі! Думі! — верещав він.

— Де? — крикнув я й кинувся по схилу до нього.

— Там! Там! — гукав Дід, вказуючи на ліс за долиною. — Онде він! Онде! Біжить!

Ми щодуху побігли, але самець уже зник у лісі на схилі пагорба. Дід запевняв, що він, здоровенний, чорний і з довженними рогами, пробіг кроків за десять від нього: у нього дві рани — в череві і в плечі, проте біг швидко, перетнув долину, промчав повз валуни й збіг на пагорб.

Виходить, я поранив його в черево. А коли він утікав, я влучив іще в стегно. Знесилений, він упав на землю, і ми його не знайшли. Коли ж ми подалися далі, він підхопився й побіг.