Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця

— У католицькій місії? — стурбовано спитав Пилип.

— …Щоб її любісінько десь там замордували дикуни, а католицька церква потім, швиденько прилучивши українку до сонму своїх великомучеників, щоб завжди могла кивати на цей подвиг у своїх підступних намаганнях покатоличити всю Україну… — І він спитав у француза: — Хіба не так, юначе?

— Не знаю.

— Які ти чув у тій розмові імена? Крім панни Подолянки?

— З тих двох ксьондзів одного, я чув тоді, звуть Флоріаном…

На це ім’я, чомусь таке страшне для неї, Ярина Подолянка стиха скрикнула, та Пилип не почув її голосу, бо намагався, видно, пригадати щось важливе.

— На Тройцю, тобто завтра, — заговорив знову француз, — сюди прибути має шляхтич. Звуть його Оврамом Роздобудьком.

— Отак? — здивувався єпископ. — Я цього панка чекаю теж.

— Навіщо вам? — спитав Козак Мамай.

— Скарби мастак шукати.

— Він уже тут, — посміхнувся Козак.

— Де ж він?

— В гостях у обозного.

— Та-а-ак… — роздумливо протяг єпископ. І звернувся до француза: — Спасибі, хлопче! — і спитав: — А що тебе вело сюди, козаче?

— Підслухана розмова. Оцей портрет.

— А ще?

Француз не відповів.

— Чи не вело тебе сюди кохання, синку?

Філіпп мовчав.

— Ну що ж… — почав єпископ.

Потім запитально глянув на вікно, що за ним і досі, пари з уст не пустивши, стояла Ярина.

— Чи не про все це хочеш ти сказати їй самій? — І превелебний кивнув на поличчя, і зразу ж замовк, побачивши, як панна за вікном досадливо насупила округлену брову. — Я чув од неї вже не раз, — сказав єпископ, — же дівка заміж за чужинця не збирається. — І ця фраза так прошипіла й просичала, що бідолаха-француз лиш сумно посміхнувся:

— Є давня традиція: років шістсот тому княжа дочка, Ярославна, була в Парижі замужем за королем.

— Ого! — сказав єпископ.

— Еге?! — спитав Мамай.

— Ні, ні! — поспішив їх заспокоїти козарлюга-француз. — Я маю надію на менше: як приведе Господь, віддати за панну Кармелу життя. Оце мене й вело на Україну! —

І Філіпп Сганарель, куртуазно вклонившись, поспішив з архієрейського саду.

Зникла за вікном, не мовивши й слова, і сама панночка, Ярина-Кармела, над якою звисла загроза стати святою великомученицею католицької церкви…

…Святою чи не святою, а вже її образ лежав ось тут, на неструганих березових дошках садового стола, образ, писаний рукою великого ненаського митця, образ, що на нього можна було щиро молитись.

— Ладний козарлюга, — кивнув услід Пилипові засмучений Козак Мамай.

— Але ж… — і владика, безпорадно розвівши руками, кивнув на вікно, за яким зникла Ярина. Потім, притягши Мамая до своїх широченних грудей, коротконогого і опецькуватого, обняв його й сказав: — Ти хотів одурити мене, братику. Але не треба, голубе, брехати. Час летить і летить, — от я й захекався… Летить невпинно, невблаганно…