Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця
- Автор: Ильченко Александр Елисеевич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4848-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця». Краткое содержание книги:
Уже й шанці десь там рили, край Долини.
Уже й гармати рихтували на валах обох бопланівських фортець.
І, все те заваривши за кілька годин, пан Купа-Стародупський прийшов до начальника, до полковника мирославського, щоб ясувати йому, як він, полковий обозний, усіх сил докладає до святого діла перемоги.
Натрапивши в архієрейському саду на дружній герць, Пампушка до полковника підступити не зважився, бо ж не хотілося схиляти голову в покорі перед особистим ворогом своїм, перед ченцем Мелхиседеком, не хотілось того перед очима ворога страшнішого, таємничого й незрозумілого Козака Мамая.
А товариський герць до першої крові тривав далі.
Песик Ложка на рубак навіжених уже й сердився.
Люто гарчав на них, не розуміючи дурних людських розваг, бо ж лицарі несамовито рубалися й рубались.
Коли б наш Песик Ложка думав не прозою, як звичайні собаки, а був би яким-небудь собачим віршомазом, то він уже й подумав би, чого доброго, що кожна іскра, старанно викрешувана з шабель, якби вона ставала діамантом, обидва лицарі вже загрузли б у самоцвітах по коліна, — але Песик поетом не був і тому не відав ціни діамантам, а двобій дратував його все більше, тож він знову гарчав докірливо і знизував плечима, не бачивши в тому герці ні радості, ані краси, бо кінця-краю тій січі не було й не було.
Владика, правда, вже й захекався досить помітно, але, як і годилось козацькому полковникові, ощадку в Мамая не просив.
Чувши його трудне дихання, Козак прикинувся втомленим і став благати про перепочинок, бо налякала запорожця й свіжа кров, яка промочила полотняний завій на лобі владики, на рані, завданій йому в учорашнім бойовищі.
— Просишся? — підозріло спитав Мелхиседек.
— Прошуся, святий отче, — покірливо потвердив Мамай, і ця покірливість іще більше насторожила владику. — Захекався трішки на старості літ… — непевно додав, одбиваючи удари шаблі, Козак Мамай.
— Брешеш, сучий сину! — гарикнув на побратима архієрей.
— Щоб мені сей та той, коли брешу!
— Жалієш мене, старого собаку!
— Та скарай мене святий Дорошко, єпископ тірський, що сконав од руки Юліана Відступника, коли я брешу хоч стілечки, коли я…
— Годі! — знову гарикнув єпископ. — Таку брехню змивають кров’ю! Бо ти ж сам — відступник! Не брат мені, не друг, не лицар, не запорожець, не християнська душа, а чорт собачий! Бережись!
І превелебний владика знову вкинувся в бій.
Без кришки жарту.
Бо таки розсердився на старого товариша…
Пан обозний, скрушно змахнувши пухлою рукою, подався з архієрейського саду, поспішив до свого дому, щоб повернутись сюди перегодом, бо ж мав до владики чимало невідкладних полкових справ.
Подався додому пан Купа не тільки тому, що дратував череваня безконечний герць, а й тому насамперед, що поривали його надзвичайні обставини: там чекав чепуристий панок, котрого обозний вирятував з рук юрби, Оврам Роздобудько, що його пригощати Демид Пампушка доручив своїй звабливій жіночці, Парасці-Роксолані.
І він чкурнув додому, пан обозний, хоч на ту хвилину йому варто було б лишитися саме в архієрейському садку, бо ж побратимський герць зненацька припинився.
Козак Мамай у вишняку помітив раптом знайомого француза, прозваного на Запорожжі кумедним ім’ям Пилип-з-Конопель.
Стовбичив там француз, як видно, вже давненько, бо очі йому сяяли захватом від того шаленого двобою, а він мистецтвом шаблі й сам володав хорошенько, пройшовши добрячу науку в Парижі, тому й зніяковів, коли Козак Мамай, прожогом відкинувши свою шабельку, звернувся до нього зі словом привіту.
Уклонившись двобійникам, Філіпп, не мовлячи й слова, простяг владиці той самий рембрандтівський образок, завинений у червону шовкову шматину, а владика, взявши його до рук і ще й не знаючи, що він тримає, здивовано поглянув на молодика.
— Розгорни лишень, — сказав архієреєві Козак Мамай, котрий уже знав, звісно, що за чудова несподіванка потрапила тому до рук.
Єпископ розгорнув хустину, і аж подих йому перехопило.
І не тільки тому, що тут не сподівався він очей Ярини, своєї племінниці… Старому шарпонула душу передусім ота всевладна сила, перед якою не встоїть жодна людина, коли вона є людина, а не осел, — сила високого мистецтва.
Весело покладені фарби з опуклими на дотик виткими борозенками від пензля, впевнений мазок, гра світла й тіні, що нею вславив свою неповторну кебету геніальний Рембрандт ван Рейн, — усе це, осяяне думкою й почуттями художника, злилося нараз для вітця Мелхиседека у єдиному враженні такої невідпорної сили, аж за серце владика вхопився, аж задихав частіше, аж його захитало, бо замакітрилось старому в голові.