Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця
- Автор: Ильченко Александр Елисеевич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4848-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця». Краткое содержание книги:
— Душа людини, — слушно зауважив Мамай, — завше просить того, що зась! Тобі, чернеча душе, багнеться на вольную волю, а ти лишаєшся дурним монахом. Мені ж ось інколи, душі козацькій, дитя поколисати хочеться: але ж ні жінки, ні дитинки, — і я стинаю голови врагам…
— І, козакуючи, також лишаєшся монахом?
— Як і належить запорожцеві. А ти ж ось тут, владико…
— Понесла мене нечиста сила вчора в бій, то ледве не втяло мені голову якесь шляхетське небожа, бо я ж, попуючи, й шаблюку тримать розучився! — І старий Мелхиседек погладив держака своєї шаблі, котра лежала на неструганім березовім ослоні, вкопанім під вишнями архієрейського садка.
— Руки сверблять? — хитрувато спитав Козак Мамай.
— Погерцюймо трішки, — байдужісінько кахикнувши, запросив єпископ. — Нум? Нум?
Довго й не думавши, обидва схопили шаблі, і, щоб рука не нудилась, в тіні вишенника знічев’я розпочався дружній герць, як те й бувало тоді між січовиками, герць до першої крові, хоч і траплялось частенько, коли перша кров у дружнім поєдинку бувала заразом і останньою, бо не раз і головами козарлюги накладали в лицарському захваті двобою, — та й сам отець Мелхиседек колись чимало приятелів ненароком одпровадив, бавлячись так, аж на той світ.
Забавка була-таки без жартів.
Аж іскри сіклися з шабель.
Аж іскри з очей.
Іскри з козацьких сердець.
Тільки Ложка скавулів збентежено, а куценький Зосима, втішено потираючи руки, забув про свою показну забарливість і роздрочено кивав та й кивав комусь, закликаючи полюбуватись, як дійшло зненацька до шабель поміж владикою та незваним посланцем Запорожжя, що його поява в городі Мирославі вже декому з панів сиділа в печінках.
Куценький ченчик сам до себе шепотів:
— Слава богу, посварилися! — і все кивав у дальній кінець саду, щоб звідти підійшов хтось ближче — подивитись, як свій свого рубає, — бо ж лицарі сіклись таки справді завзято.
Але той, кого ченчик Зосима так наполегливо кликав, здалеку поглянувши на побратимський герць, тільки вилаяв куцого, але стиха, щоб зловорожий монашок, не дай бог, не почув:
— Йолоп святенний! Підглядач гетьманський!
Лаявся пан Купа стиха, бо куценького ченчика побоювався не без причин.
Владолюбний пан обозний збирався нишком одурити не тільки чужих, а й своїх, хоч, правду сказати, своїх у пана Купи й не було, бо він міг уважати своїм тільки себе самого та власну калитку, а чужими були всі інші, вся Україна, цілий світ: нічого за душею не мавши, крім грошей і нахабства, він зазіхав на булаву, тож і наміри свої розкрити він не міг нікому, навіть шлюбній дружині, бо страшився — чи не гетьманською пронозою лягла вона йому в постіль?
Заміри в Пампушки, як ми вже знаємо, були преширокі, і пан обозний сподівався, спаливши тоді купу ладану, скоренько знайти в Калиновій Долині запорозькі скарби, силу-силенну золота, щоб стати на Вкраїні магнатом і володарем.
А на шляху до можновладності він мусив удавати гарячого прихильника Москви.
На тім шляху до булави пан Купа зважився влизатися в довір’я до простого поспільства, хоч йому й ставала на заваді власна пиха, що її він не вмів подолати в собі, його зажерливість і панська скнарість, його собакуватість у ставленні до підлеглих людей.
На тім шляху до здійснення підступних замірів стовбичив і єпископ, що став тепер воєначальником: треба було повалити його чи навіть знищити, і не тільки за те, що архієрей-полковник обіцяв почепити пана Стародупського ребром за гак.
Хоч, правда, Пампушка й не забував тієї архієрейської погрози, кинутої перед чолом громади, бо знав, що Мелхиседек жартувати не вміє. Панові Купі не так уже й хотілося, замість вельможного панування над цілою Україною, стати першою жертвою безробітного ката Оникія Бевзя, тож за кілька годин пан обозний уже встиг у полку дещо впорати.
По всіх пекарнях міста вже підходили опари, вже рубали челядники дрова і розкладали вогонь.
По кузнях грюкали молоти, бо ж треба було скувати кілька десятків тисяч підків, не одну тисячу шабель та списів, полагодити підбиті в бою гармати.
Уже й кухарі подалися з деяким припасом на край Долини, де стіною стояло супроти ворожої навали мирославське ремісництво, босоногі челядники, наймити, дейнеки, хлібороби з Долини та зайшле з Січі козацтво.