Сучасна польська повість

Потім він виявив, що ця порядність у стосунках з Блиском має якийсь неприємний відтінок: боязнь, бо ж страхом цього не назвеш. Бартек не вважав себе та й справді не був боягузом, це не викликало сумніву.

— Ти мені дуже подобаєшся, — сказала вона на прощання.

— Це добре. Це теж дуже важливо, розумієш?

Блиск, на подив Бартекові, не поцікавився, як проходила і які наслідки дала його подорож. Похмурий і зосереджений, він сидів над пошарпаною й немилосердно почерканою штабною картою.

— Облава, — буркнув.

Препогане слово «облава», треба було б замінити його іншим. Воно особливо глибоко врізалось у пам’ять Бартека обома своїми вістрями. Скільки разів він був об’єктом німецьких облав, сам ганявся за бандерівцями. Тепер знов доведеться тікати… «Міг би залишитись, — подумав він мало не з розпачем, — до маскаронів облава не добереться».

— Звідки ти знаєш?

— Ти що, дитина?

Запитання, звичайно, безглузде, «президент» Блиск не зовсім одинокий, де-не-де в нього є свої люди, а то б йому давно був капут.

— Міняєш місце розташування?

— Ясна річ.

Нескінченні, задушливі хвилини, недоладний скрип сосон, десь кричить сойка.

— Слухай, на мене не розраховуй.

— Гм!

— Я не буду стріляти в…

— Своїх?

— Не буду. Досить, що тобі служить моя, як ти це називаєш, легенда.

— Гм!

— Можеш мене тут покинути, можеш узяти з собою…

— Візьму. А в разі чого, ти мені ззаду в потилицю? Може, тебе підіслали?

Довго дивляться вони один одному у вічі, зблизька і водночас здалеку.

— Ти гадаєш? А ти б зробив так?

Блиск опустив очі.

— Гаразд.

У газик запряжено коні. Не тому, що забракло пального чи зіпсувався мотор. Тепер треба тихцем вислизнути з оточення, а гурчання газика в лісі чути далеко. Блиск знає, що робити в таких випадках.

— Де ти кінчав військову школу?

— В Ошмянських лісах.

Бартек лежить у газику й дрімає. В щілинках між повіками — гіллясте шатро лісу з вікнами неба, картина дуже знайома, глибоко вкарбована в пам’яті, небо, що просвічує крізь склепіння лісу, партизанське небо, — що за дурниця, жук гробарик, перевернутий на спину, бачить те саме. Куди ближче будинок з маскаронами, якийсь дурень понатулював їх там ні до ладу, ні до прикладу, але то милий будиночок. Можна було лишитись, треба було лишитись, «облава» — гидке слово. Газик підскакує на корінні та вибоях, мов звичайна підвода, не чути скрипу сосен, тільки риплять ресори газика, більш нічого, зостаються лише очі, стомлені, приплющені, їх разять відблиски неба, небесний блиск, чи не звідси він узяв свою кличку; бліде, безбарвне листя осик майже безупинно тріпоче, цим вони привертають до себе увагу, маскують свою безбарвність, в осик теж є свій гонор; дивно, кожний, навіть зовсім нікчемний витвір природи має якісь претензії, здебільшого безпідставні; ще ковток ялівцівки, реквізованої в якійсь гуральні, засіб від пасивності, від нудотності чекання; хай Блиск непокоїться, бодай би його чорти вхопили, найкраще проспати облаву, але хтось не дає заснути, то Магда схиляється низько над ним, скрипить станом, наче сосна на вітрі: «Болеку, Болеку, це я, це я, не кидай мене тут». — «Де тут?» — «За межами пам’яті». — «Які ще там межі, відчепись, Магдо, облиш мене, нарешті, в тебе нема будиночка з маскаронами, ти небезпечна людина, чи, скоріш, тебе взагалі нема, відчепись…»