Сучасна польська повість
- Автор: Филипович Корнель, Махеєк Владислав
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Олена Медущенко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Сучасна польська повість». Краткое содержание книги:
У «Змовниках» В. Махеєка постають картини життя в Польщі за часів диктатури Пілсудського: сваволя поліції, убоге животіння містечкової бідноти, діяльність підпільників-комуністів і на тлі всього цього — перше трудне і болюче кохання селянського хлопця до дочки багатого адвоката.
Повість Р. Клися «Какаду» присвячена боротьбі проти гітлерівських окупантів: йдеться про бійця руху Опору, що віз зброю партизанам, про його небезпечні пригоди…
Б. Когут у повісті «Кому дозволено жити» розповідає про боротьбу за соціалістичну Польщу в перші повоєнні роки.
Корнель Філіпович своїм твором «Чоловік — це дитина» розвінчує сучасного міщанина з його споживацькою філософією і утверджує ідеал сильної, цілеспрямованої, морально здорової людини, активного громадянина нової Польщі.
Кароль підійшов до ліжка Магди, він розумів, що треба щось сказати. Добре розумів. Поклав руку їй на лоб.
Магда ледь здригнулась, не глянула на нього. «Ти не хвора, люба?» — так треба спитати, але це банальне запитання лишиться без відповіді. Магда не хвора, і їй не потрібен лікар, бідолаха, він так щиро піклувався про її здоров’я, коли вона завагітніла, його вже нема на світі, а їй він зовсім не потрібен, ані мертвий, ані живий, теперішньої її хвороби, симптоми якої — крижинки в очах і заціпеніння думок, не вилікує жоден лікар.
— Магдо.
Ледь-ледь здригнулася шкіра на лобі.
— Я мушу йти до нього.
Прикрила дві крижинки повіками — це може означати дозвіл, згоду, примирення, а може, Кароль забагато фантазує?
Бартек спав, і Кароль з хвилину вагався, шкода було будити брата, чоловік натомлений, загнаний, сон для нього не тільки доконечна потреба, а й можливість хоч на якийсь час утекти від кошмару життя. «Брат, чоловік», — дивно думати так про Бартека, наступника «президента» Блиска.
Збудившись, Бартек закліпав повіками, не схоплювався, не був зляканий, навіть усміхнувся, так не прокидається дезертир чи злочинець, взагалі людина, в якої нечисте сумління. Виходить, у нього сумління чисте. А чи можна мати брудні, закривавлені руки й чисте, спокійне сумління?
— Ну, що там? — спитав Бартек, все ще усміхаючись, і ця усмішка раптом кольнула Кароля. «Мені не до сміху», — подумав він.
— Сам знаєш. Але ти не розповів мені всього докладно, до кінця.
— A-а, про Блиска. Про Блиска…
— Ти не розповів мені, — з притиском повторив Кароль.
І в цю мить електростанція вимкнула струм, світло погасло.
10
Блиск не був товаришем Бартека по гімназії. Модест удався ще до одної шахрайської містифікації, і Бартека це навіть не здивувало. Перед землянкою з високим насипом стояв сяк-так замаскований газик, «президентська» машина, «президент» жив у наметі біля землянки. Тут панував неймовірний безлад і стояв якийсь дивний дух: брудного одягу, мастила, тютюну й лісу.
— Ото мені блиск, чорний, мов уланський чобіт, — сказав Бартек. — Недоладна в тебе кличка, президенте.
— І ти почорнієш, — мовив той похмуро, але його циганські очі сміялись, — почорнієш, як лайно на сонці.
Пили. Ординарець, хлопчина років шістнадцяти, наливав горілку в пляшки просто з каністри з-під бензину.
Горілка — власне, то був спирт, настояний на ягодах ялівцю, — шибала в голову, перебивала запахи, притупляла думки, вже небагато лишалось до тієї межі, за якою стає до всього байдуже. Бартек спитав:
— Чого ти домагаєшся?.. — Дивне щось робиться у тебе в голові.
— В голові? — аж підскочив Блиск. — Тут, тут! — тицяв у груди, але палець ніяк не попадав у серце. — Тут, а не в голові!
— Ти схибнешся, як Матус.
Але Блиск не знав, хто такий Матус, і заговорив, скоріш сам до себе, ніж до Бартека:
— Від яких часів царі гноїли наших у Сибіру? Ти ходив до війни в гімназію, знаєш, від яких часів! Між нами кров і вогонь! Дим і заграви! Мене тут називають — не тут, а там, власті називають — президентом «блискарів», і я пишаюся цим, хоч мене треба називати королем «блискарів».
— З тебе був би поет, — перепинив Бартек.
— Заткни пельку. Пробач мені, але я знаю, що кажу.
— З тобою не можна розмовляти.
— Розмовляти, дискутувати. І які ти висунеш аргументи? Знаю, знаю, ти був ідейний, служив червоним, самовіддано служив і, так би мовити, з великим ефектом.
А яка за це дяка?.. Розмовляти, дискутувати. Це можна, будь ласка, але тільки про те, що знаєш. Про те, що я знаю, можна й треба дискутувати тільки пожежами, кулеметними чергами. І ти ще так подискутуєш, ще кулемет у твоїх руках поквокче.
— Скоріш ні.
— Невже?
— Я вже стільки попостріляв. Донесхочу. Міг би ще стріляти у фашистів…
— А в червоних?
— Цить, не перепиняй! Тим більше, що мелеш дурниці.
Отож, кажу, ще постріляв би, коли вже конче треба, у фашистів. Ось у тебе, наприклад. Але ти навіть не фашист, а чортзна-що, мстивий, пихатий, надломлений суб’єкт.
П’яниця. Оточений босотою, грабіжниками найгіршого гатунку, погано навченими свого ремесла. «Блискарі»!
Чиста комедія — «блискарі», ти навіть не уявляєш, як це смішно й жалюгідно…
— Тобі хочеться неодмінно образити мене, — сказав Блиск примирливо.
— Анітрохи. Але ж і я можу мати свої погляди, так само, як і ти. Ти борешся за свободу пожежами.
— А що ти робитимеш?
— Доведеться щось робити, коли вже я тут. Ти це хотів сказати?