Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця

— Отож і судилось тобі, я думаю, полковникувати в Мирославі.

— Мені?! — зареготав Мамай.

— Тобі!.. Кажуть же люди, що немає в світі козака, відважнішого від Мамая.

— Не вір.

— Балакають люди, що нема в світі й козака, мудрішого над Мамая.

— Не вір, Миколо.

— Брешуть люди, що нема нікого за Мамая обережнішого?

— Оце правда!

— Кажуть люди, буцім немає й веселішого.

— А то ж навіщо: полковникові та бути веселим? — посміхнувся Козак Мамай.

— Краще вмерти в бою весело, ніж помирати сумно.

— Але навіщо ж помирати? — розсердився Мамай. — Навіщо помирати, ченче, коли світ наш такий гарний і веселий?! Навіщо ж помирати?

— Оце — мова козацька! То згода?.. Бути тобі, скажений собако, нашим полковником.

— Нема дурних.

— Чому ж то?

— Тому, що я собі — козак. Козак, та й тільки! А в полковники… та хай йому грець! Ще стародавні римляни казали: честолюбство — друг кривди… так здається?

— А якщо мирославська громада…

— Громада! Я — не вашого криласа.

— Коли громада скаже…

— Не встигне сказати! Тільки рота роззявить, а мене вже й нема: шукай вітра! — І Мамай аж підвівся з-за столу.

— Куди ж ти?

— Ще й питаєш! Тобі скортіло, бач, аби я свою волю проміняв на пернач полковника, а тепер…

— Мовчу, мовчу! — І владика важку руку поклав Козакові на плече. — Побалакаймо про діло.

— За тим я й поспішав до Мирослава, — і Мамай знову сів до столу, налив собі кухоль студеного молока і спитав: — Я чув, мирославці посилали гінців на Січ?

— Не раз.

— І марно! На Запорожжі все тепер кипить: дуки-срібляники, сливе вся старшина, сам добре знаєш, тягнуть за Однокрилом, щоб сісти нам на шию — замість протурених польських панів, а сіромахи з голодранцями… ці й поспішили б до вас на поміч, але що ж… без отаманів, без коней, без оружжя!? А покіль там запорожці сперечаються…

— Нам помочі — нема й нема!

Вони помовчали.

— Я чув також, — спитав Козак Мамай, — що ви вдавалися о поміч до царя?

— Респонсу ж від нього нема та й нема…

— Чого ж ви в царя просите? Якої потуги?

— Любо би сюди полків з десяток од Верейського князя, котрий з Москви до нас квапиться аж надто довго… Щоправда, в нас, ти вже й сам те бачив, множиться й своя сила, бо люди посунули з усіх усюд: і з-за Дніпра, і з-за Дністра, і від Карпат, аж навіть з Московщини…

— Люди, люди! А хліба маєте досить? А зброї та пороху? Навіть горілки в Мирославі, кажуть люди, доброму п’яндиголові на один-однісінький раз!

— Я вже приобіцяв нашому обозному: повішу ребром за гак, коли не посилкується, щоб у городі всього було задосить.

— Жени ти його пріч, оте пузате стерво!

— Ані способу: пана Купу мирославським обозним настановив іще наш гетьман-визволитель. А воля покійного…

— Ой гляди, владико!

— Що ти мені — «владико» та «владико»! А цей владика вже й занудився в рясі, братику. І нема ж, крім тебе, нікого в світі, кому я виклав би цей гріх: то мені лайнутись по-козацькому кортить, то рука занудиться без шаблі, то вчувається, же десь чайки на Чорнім морі по мені квилять, — просить свого та й просить козацька душа… Та хіба мало чого вона просить!