Річард повернувся тільки пізно ввечері наступного дня. Одна з цілей його поїздки полягала в тому, щоб заарештувати зграю шахраїв, які звили собі кубло в лісах і карбували фальшиві гроші, розповсюджуючи їх по країні. Фальшивомонетників спіймали, і шериф серед ночі в'їхав у селище на чолі загону, який конвоював чотирьох зв'язаних злочинців. Біля воріт «палацу» судді Джонс зупинився: констеблям він наказав відвести заарештованих до в'язниці, а сам рушив посипаною гравієм доріжкою, вельми задоволений собою, як людина, що зробила нарешті важливу справу.
— Гей, Аггі! — гукнув він, під'їхавши до дверей. — Де ти, чортяко? Чи ти збираєшся протримати мене отут цілу ніч? Гей, Аггі! Воїне! Воїне! Куди ти подівся, Воїне? Отак, значить, ти вартуєш? Усі сплять, окрім мене! Гай-гай, лише мені, сіромі, доводиться пильнувати, щоб інші могли спати спокійно… Воїне, Воїне! Хоч той пес украй зледачів, та ще такого не бувало, щоб він дозволив кому-небудь увійти на подвір'я, не пересвідчившись, чесна то людина чи ні. У нього на таке нюх майже як у мене. Гей, Агамемноне! Де тебе чорти носять?! Ага, ось і собака…
Шериф уже скочив з коня і тепер дивився, як хтось виповзає із собачої буди. Але, на його превеликий подив, той, кого він прийняв за собаку, випростався, і він розрізнив при мерехтливому зоряному світлі кучеряву голову й чорне обличчя негра.
— Агов, якого дідька ти забрався до собачої буди, ти, чорний негіднику? — загорлав Річард. — Чи твоїй африканській крові замало тепла в домі, що ти вигнав бідного пса з буди й сам поклався на його соломі?
Негр остаточно розбуркався і, схлипуючи, безладно забелькотів:
— О, маса; Річарде! Маса Річарде! Тут таке! Таке скоїлося! І хто б міг подумати! Хто ж бо сподівався, що він так нагло сконає… О боже, боже! Ще й не поховали, — я чекав, коли повернеться маса Річард та накаже викопати могилу…
Тут негр, замість пояснити до пуття, в чому річ, почав гучно хмикати.
— Як? Що? Хто сконав? Кого не поховали? Кому могила?.. — тремтячим голосом допитувався Річард. — Що тут сталося? Чи не з Бенджаміном? У нього боліла печінка, але ж я дав йому…
— О ні, ще гірше! Куди гірше! — ридав негр. — О боже! Міс Ліззі й міс Грант… вони гуляли… в лісі… сердешний Воїн! Він убив… пуму… О господи! Натті Бампо… горлянка роздерта… ось подивіться, він тут…
Нічого не второпавши, Річард терпляче дочекався, поки Аггі приніс із кухні ліхтар, тоді пішов слідом за ним до собачої буди, де й справді побачив труп бідолашного Воїна, скривавлений і закляклий, але любовно прикритий курткою негра. Шериф хотів знов почати розпити, але нещасний негр, який добровільно стеріг свого загиблого друга, не міг нічого доладно пояснити, бо горе Аггі ожило тепер, коли він остаточно прокинувся. На щастя, цієї миті розчинилися двері й на порозі став Бенджамін, тримаючи високо над головою свічку, так що видно було грубі риси його обличчя. Річард кинув повід негрові й, наказавши йому доглянути коня, швидко ввійшов до зали.
— Що таке, чому пес сконав? — вигукнув він. — Де міс Темпл?
Показавши великим пальцем лівої руки через праве плече, Бенджамін відповів:
— Лягла спати.
— А суддя Темпл?
— У своїй каюті.
— Але ж чому Воїн мертвий? І чому так голосить Аггі?
— Тут усе записано, сквайре! — відповів Бенджамін, киваючи на грифельну дошку, що лежала на столі поруч із глеком грогу, люлькою, яка ще диміла, й молитовником.
Окрім усіх своїх справ Річард забавлявся ще тим, що вів облік поточних подій у щоденнику на зразок корабельного журналу. Там він занотовував не лише факти, що стосувалися його особисто, але й спостереження над погодою, всякі родинні новини, а часто й різні пригоди з життя селища. Відколи він посів місце шерифа і змушений був часто виїжджати, Річард доручив Бенджамінові фіксувати все, що траплялося під час його відсутності, на грифельній дошці, а потім переносив ті відомості в журнал, зазначаючи також години й усякі деталі та дати. Однак існувала певна істотна обставина, через яку не вийшло б літописця з Бенджаміна, коли б не Річардова винахідливість. Річ у тому, що достойний управитель не вмів читати нічого, крім свого молитовника, точніше, окремих місць у ньому, та й то по складах і калічачи важкі для вимови слова. Для когось іншого ця обставина стала б непереборною перешкодою, — але тільки не для Річарда. Він винайшов свого роду ієрогліфи для опису різних буденних подій: який вітер віяв, сонце було чи дощ, котра була година тощо. Що ж до незвичайних подій, то тут Річард, обмежившись кількома загальними вказівками, в усьому іншому покладався на кмітливість управителя. Читач, певно, вже здогадався, що саме на цей нотатник і показав Бенджамін замість прямої відповіді.
