Дні в липні довгі, а сонце сходить рано, отож усі зацікавлені встигли зібратися раніше, ніж дзвіночок в «академії» сповістив, що настав призначений час, коли невинні будуть виправдані, а винні — покарані. Від самого світанку по лісових дорогах і стежках, які, збігаючи по гірських схилах, сходились у Темплтоні, їхали верхи і йшли пішки всі ті, хто прагнув до храму правосуддя. На вгодованому огирі з пишним хвостом їхав чепурний фермер, задерши догори обличчя, на якому наче було написано: «Я заплатив за свою землю і нікого й нічого не боюсь». Груди його розпирало горде усвідомлення своєї значущості, бо ж він був одним із членів великого жюрі присяжних. Поруч їхав теж на коні його колега, який тримався так само незалежно, але був нижчий від нього і багатством, і становищем. Цей був дойда в судових позовах — його ім'я зустрічалося в кожному списку справ судової сесії, але прибутки, які він отримував від любителів судитися, йшли на годівлю судейських п'явок. Цей добродій намагався справити добре враження на члена великого жюрі, розводячись про важливість сьогоднішнього судового засідання. За цією парою ступав чоловік у мисливській куртці, насунувши на смагле чоло найкращий свій повстяний капелюх. Він покинув своє відлюдне лісове житло, вийшовши з пущі по стежці, і намагався триматися гурту, бо теж мав слухати і розбирати чвари сусідів, але як присяжний засідатель малого жюрі. Десь близько п'яти десятків таких маленьких купок прямувало цього ранку до Темплтона з тією самою метою.
О десятій годині ранку вулиці селища кишіли заклопотаним людом: хто розмовляв про свої приватні справи, хто обмінювався думками про політичні події, а хто видивлявся на відчинені вже крамниці, милуючись пишним убранням і прикрасами чи розглядаючи коси, сокири та інший крам. У натовпі були також, переважно з малими дітьми на руках, і жінки, а за ними неквапною ходою ішли їхні простакуваті чоловіки. Між ними можна було помітити й молоде подружжя, яке ще не втратило свіжості почуттів; молодята скромна йшли на певній відстані одне від одного, але чоловік, допомагаючи своїй боязкій дружині пробиратися крізь натовп, ґречно простяг їй свій великий палець.
При перших звуках дзвіночка з дверей «Хороброго драгуна» вийшов Річард, махнув шаблею, що Дяк він полюбляв розповідати, служила ще комусь із його предків, що здобув нею одну з перемог для Кромвеля, і владно вигукнув:
— Дорогу, судові!
Наказ виконали швидко, але без догідливості. Зустрічні доброзичливо кивали суддям, вітаючись… За шерифом ішли констеблі, з жезлами в руках, а за ними — Мармедюк і четверо кремезних фермерів — його помічники в суді. Ці молодші судді нічим особливим не відрізнялися від тих, хто стояв у натовпі, — нічим, окрім поважного вигляду, який вони прибрали з нагоди такої врочистої події. На одному, щоправда, було трохи незвичайне вбрання: старовинний військовий мундир з короткими полами й срібними еполетами, вдвічі меншими від сучасних аксельбантів. Цей добродій звався полковником міліції і був членом військового трибуналу, але знаходив вільну хвилину і для правосуддя цивільного; а втім, ця невідповідність нікого не турбувала. Троє чи четверо дбайливо виголених правників пленталися покірно, начебто вівці до різниці. Двоє з них намагалися надати собі вченого вигляду за допомогою окулярів. Процесію завершувала ще одна група констеблів, за ними прямували глядачі, і так усі ввійшли до приміщення суду.
