Сини Великої Ведмедиці

Дакота ще здалеку побачив, що загін використав загороду, яку збудували чорноногі для своїх коней. Чорний Сокіл був здивований, що сітсікау, не шкодуючи праці, спорудили міцний частокіл. Видно, вони добре усвідомлювали, що знаходяться в чужих мисливських угіддях, і боялися конокрадства.

Загорода, в яку мали загнати щось із двадцять мустангів, була досить просторою, в ній могло вміститися далеко більше тварин. Майже всі вершники уже завели сюди коней. Вхід до загороди був з півдня, тому Четансапа і обидва його супровідники під'їхали до нього останніми. Недалеко від загороди стояв Антоні Роуч з гарапником у руці.

Капітан звернув увагу на трьох вершників, що саме зіскочили з коней і вели їх на поводі в загороду.

— Гей! — крикнув він гаркавим голосом. Четансапа і обидва драгуни насторожились.

— Гей, ти, в циліндрі, я до тебе звертаюсь! Та чи підійдеш ти нарешті?

Дакота послухався наказу. Тягнучи за собою шкапу, пін крадькома оглядав місцевість і зважував можливість втечі.

Роуч, розставивши ноги, чекав і міряв його очима з голови до п'ят. Коли погляд командира впав на штани, що були закороткі для довготелесого воїна, Четансапа відчув себе, як рак в окропі.

— Ти, виряджений фазане! Де ж ти, власне, був, коли ми бились? Га?!

Четансапа мовчав, як у рот води набрав.

— Зараз же скинь свого безглуздого циліндра і глянь мені у вічі.

Перш ніж Четансапа встиг виконати наказ, Роуч вже сам зірвав прикрасу з голови удаваного генерала. Дакота звісив голову на груди, щоб заховати обличчя, яке і без того важко було впізнати в темряві.