Сини Великої Ведмедиці

— Татокано, — почав він, — ти лежиш зв'язаний. Я можу тебе вбити і зроблю це. Я Кину тебе в огонь і засмажу, як ведмежу лапу! Ти зрадник і койот!

В очах хвалька не було страху, а лише безмежна тупість і лють.

— Зрозумів ти, смердючий пацюк?

— Так, — запопадливо відповів полонений, не підводячи голови. Він намагався не дивитись на вбраного в його мундир Четансапу, бо, мабуть, надто болісно переживав утрату своєї уніформи.

— Ти зрозумів, гаразд. А чи знаєш ти, що цілком заслужив цю кару?

Зрадник здивовано повів очима. Йому як полоненому дають право розмовляти? В його душі, здавалося, ожила надія, і самовпевненість знову заговорила в ньому.

— Я воїн Великого Батька у Вашінгтоні! — заявив він. — Довгі ножі сильні, й ніхто їх не переможе. Бобер і Четансапа вкрали мою уніформу! Нехай вони зараз же повернуть її мені й відпустять мене, а то мілаганська їх повісять! Якщо ж ви віддасте уніформу, я попрошу за вас, і довгі ножі платитимуть і вам десять доларів на місяць, коли ви воюватимете на їхньому боці.

— О, то за десять доларів на місяць ти зрадив нас, койоте! Я оббілую тебе і кину на поживу собакам, іншого ти не вартий, а собаки наші голодні! Чуєш?

Генерал не відповів. Мішенню його лютих поглядів був тепер Четансапа, що заплітав волосся і знічев'я грався ґудзиками мундира, ніби хотів їх повідривати.

— Ось, глянь-но сюди! — звелів Бобер Генералові. — Те саме буде й тобі, що цій уніформі. Позбудешся усіх своїх прикрас. Ти хочеш злякати нас білими людьми, але вони тепер далеко, а ми близько! — Бобер зробив паузу, щоб посилити враження від своїх слів. — Отож вибирай! — несподівано крикнув він просто в обличчя Генералові. — Або я здеру з тебе шкуру і засмажу, як ведмежу лапу… або ти перейдеш до нас і візьмеш дівчину Медову Квітку у свій намет! Чули це твої вуха?

Пропозиція Бобра відповідала індійським звичаям і законам. Суворе життя індійця прерій, нещасні випадки на полюванні й смерть у бою зменшували число чоловіків, що могли забезпечити необхідними харчами жінок та дітей. Отже, раз у раз не вистачало мисливців. І коли полонений згоджувавсь одружитися з якоюсь жінкою з племені, то переможеного ворога охоче приймали. Звичайно, при цьому йшлося про випробуваних і хоробрих чоловіків, від яких плем'я мало б користь, а. не про таке посміховисько, як Генерал. Тому в колі переможців з новою силою вибухнув регіт. Але Татокано по дурості своїй не міг поставитись до себе самокритично і збагнути причину веселощів. Він сприйняв пропозицію Бобра як щиру правду, проте довго не міг зважитись на відповідь.

— Твої думки рухаються повільно, мов слимак! — » напосідав Бобер.

Генерал утупився очима у воїна, що звертавсь до нього.

— Тоді ти віддаси мені мою уніформу?