Сини Великої Ведмедиці
- Автор: Вельскопф-Генрих Лизелотта
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Переводчик: Іван Соболь
- Жанр: Вестерны
Электронная книга - «Сини Великої Ведмедиці». Краткое содержание книги:
— Багато їх?
— П'ятдесят, — каже Бобер, — тридцять довгих ножів і двадцять з табірної поліції.
Грозова Хмара глибоко зітхнула і відійшла од. групи жінок та дівчат. Вона дивилась на вождя і його воїнів, які, радячись, сиділи гуртом, і зрозуміла, що нарада, очевидно, вже закінчилась, бо воїни підвелися, і вісник почав обходити всіх. Грозова Хмара чула, що він оголошував. Жінки й діти під захистом Токай-іхто і чоловіків мусили зараз же рушати далі. Тільки семеро воїнів з Четансапою на чолі повинні були лишитись і викрасти коней у переслідувачів.
Вмить валка знову зібралась і рушила в похід. А Чорний Сокіл з своїм загоном повернув і подався в маленький гайок.
— Мені треба знайти для себе гарне укриття, — звернувся Четансапа до делавара. — Я сховаюсь в ньому і чекатиму, поки прийдуть переслідувачі. Тут вони насамперед натраплять на наш слід і зупиняться.
Поки Чорний Сокіл говорив, Шеф де Лю вже роздивлявся довкола очима розвідника. Четансапа оглянув місце, що, на думку делавара, було цілком підхожим. Потік розмив берег під корінням кущів та дерев. Тепер, коли рівень води був низький, між льодом і берегом лишалась порожнеча, частково забита талим снігом і наполовину закрита обвислим корінням і торішньою травою. Чорний Сокіл посміхнувся.
— Добре! — сказав він. — Я лишусь тут, а ви рушайте далі, зробіть чималий гак і стежте за переслідувачами з тилу. Я гадаю, що вони ввечері отаборяться тут.
— Хуг.
Сухорлявий Чорний Сокіл заповз під навислий берег. Вкрите землею коріння спадало перед ним, як запона, а Шеф де Лю ще навалив перед схованкою напівзамерзлого снігу. Від повільного танення снігових брил швидко зрівняються усі сліди, і кучугура здаватиметься цілком природною на крижаній поверхні річки. Коли все було зроблено як слід, делавар з старим Круком, його обома синами, Бобром і ще двома воїнами вирушив у дорогу.
Четансапа лишився сам у своєму укритті. Він ще раз обмацав рушницю (її дав йому молодий Крук), чи добре, вона захищена від вологи, і зручніше простягнув ноги. Потім почав слухати переливи жайворонка і пісню чорного дрозда на сливі. Пташиний спів говорив про те, що навколо немає нічого тривожного і небезпечного. За повідомленням Бобра, вороги раніш вечора не могли прибути сюди.
Чорний Сокіл куняв — так нудно тяглися години чекання. Краще було б йому вилізти на дерево і звідти вести спостереження. Але сам він не зміг би так вдало спорудити собі схованку, як це зробив йому Шеф де Лю, і тому мусив сидіти наче прикутий в своїй холодній мокрій норі.
Сонце схилилося на захід, і нарешті почало смеркати. Четансапі здалось, що в землі вже віддається далекий тупіт копит. Дрижання усе посилювалось. Це загін! Вороги наближались. Дакота вже розрізняв тупіт коней, що йшли риссю, і удари копит легкого галопу. Мілаганська мали звичай скакати кількома шеренгами. А Шонка і його воїни неслися галопом один за одним. Тупотіння копит досягло гайка і обірвалось. Почулися тихі кроки і приглушені голоси. На лід струмка впала довга тінь людини з непокритою головою і довгим волоссям. Отже, це — індієць. Зовсім не чути було шуму кроків, він рухався беззвучно. Тінь його вказувала, що він сів на прибережний схил, спустив ноги вниз і сповз на лід. Низько нахилившись, індієць зазирнув праворуч і ліворуч під укіс. Чорний Сокіл поклав руку на ніж. Але пильні очі ковзнули мимо його схованки. Адже Шеф де Лю так вміло її замаскував. Після цього розвідник зник. Там, угорі, можна почувати себе безпечніше. Розляглося протяжне вовче виття, певно, сигнал для мілаганська, що шлях вільний.
Коли незабаром після цього прибули довгі ножі, зчинився великий гамір. Пролунали гучні накази спішитися, ботфорти захляпали по калюжах. Коней поставили між кущами й деревами, а намети, очевидно, напнули навколо гайка. Це було несприятливим для Четансапового плану викрадення коней.
Шум» табору поступово стих. Але над самою схованкою Чорного Сокола знову почулися кроки, і Четансапа розрізнив два голоси: один гаркавий, що вільно говорив по-англійському, а другий низький, що розмовляв прикордонною говіркою. Четансапа знав цей низький голос і слухав його, сповнений люті. Це — Шонка, зрадник.
— Зараз же замовкни, — промовив гаркавий. — Тут я наказую. Ми вже отаборилися, і ніяких розмов не може бути. Нема чого нам мчати далі на північ, щоб збитися з сліду. Токай-іхто хитрий собака. Він з своїм братством звернув убік і розташувався на південному заході, я певний у цьому. Та, зрештою, ми ж скоро одержимо повідомлення від розвідників.