Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку

У справах за позовами кріпаків судами першої інстанції виступали сільський голова (староста), управитель феодала або земський суд. До юрисдикції сільського старости належав розгляд незначних справ (він мав право призначати покарання у вигляді штрафу, розмір якого не перевищував одного форинта). Незначні справи міг також розглядати управитель феодала у великих землеволодіннях. Суд управителя мав значну популярність, оскільки він, як правило, засідав щотижня й справи вирішував швидко. Крім того, суд управителя не вимагав особливих витрат, тоді як розгляд справи в земському суді був пов’язаний зі значними витратами.

Земський суд складався з управителя, представників комітатської влади (піджупана, солгабіро) та запрошених сусідів-феодалів.

До його юрисдикції належали справи про вчинення тяжких злочинів та цивільні справи, які не могли розгляди суди управителя та сільського старости. Земський суд розглядав апеляції на рішення сільського старости, ради містечка, а також суду управителя[622].

Якщо феодал мав привілей на винесення смертних вироків, то для розгляду кримінальної справи, в якій могло бути застосоване таке покарання, необхідно було запросити на засідання суду для «упевненої довіри» (testimonum legale) когось із числа солгабіро та засідателів комітатського суду, які доповідали на седрії про це суддівство[623].

Вже від правління Іштвана І поступово формується відокремлена церковна судова організація. До її юрисдикції належали справи, пов’язані з питаннями релігії та моралі, а також окремими кримінальними діяннями. Водночас звертали увагу на те, щоб церква не змогла дістати повноваження для вирішення по суті майнових спорів. Так, наприклад, питання, пов’язані з церковною десятиною, розглядалися світськими судами. Винятком були лише спори з цього питання між самими церковними структурами. У часи розвинутого феодалізму церковні суди іменували святими судами (угор. szentszekek, лат. sacra sedes). Такими були суд єпископа, згодом — суд кардинала, а як найвища інстанція — римська курія. Незначні справи розглядалися судами протоієреїв.

Проблемною була компетенція судів щодо справ, пов’язаних з церковною нерухомістю. Позиції держави й церкви тут суттєво відрізнялися. У 1233 р. була укладена угода, згідно з якою при поважному ставленні до інтересів церкви спірні питання щодо церковної нерухомості все ж були віднесені до компетенції короля. Цей принцип був підтверджений 62-м Законом[624] 1498 р.[625]

В угорській науковій літературі фактичне зародження інституту адвокатури пов’язують із XV ст. і першим кроком до цього вважають розділення діяльності релігійних і світських юристів, яке відбулося відповідно до указу короля Сигізмунда І Люксембурга у 1405 році[626]. Відтоді поступово формується прошарок юристів-професіоналів, які систематично за відповідну матеріальну винагороду надавали юридичні консультації та здійснювали представництво своїх клієнтів у судах. Ця діяльність регулюється насамперед через встановлення певних обмежень. Так, король Матяш у 14-му Законі 1471 р. заборонив бути адвокатами суддям і засідателям, а у 69-му Законі 1486 р. установив квоту в 14 справ, у яких адвокат одночасно міг виступати довіреною особою. У згаданому раніше Квадріпартіумі була проголошена свобода адвокатської діяльності та відрегульована величина адвокатської винагороди від моменту початку судового процесу до дня проголошення рішення (вироку) у справі[627].