Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку

6 липня 1868 р. було прийняте положення про адвокатуру, яке закріпило самоврядування й автономію адвокатури, скасувало повноваження міністра юстиції приймати щодо кожного адвоката рішення про допуск до виконання ним своїх функцій. Положення дещо змінило вимоги, що висувалися до осіб, охочих бути адвокатами. Зокрема, встановлювалося, що кандидат мав пройти уже семирічну юридичну практику. Складання адвокатського іспиту й наявність ступеня доктора права не були обов’язковими, їх можна було замінити п’ятирічним перебуванням на посаді радника суду. Це положення діяло аж до розпаду Австро-Угорщини[616].

1 квітня 1872 р. в Австрії був прийнятий адвокатський дисциплінарний статут. Він передбачав утворення при кожній адвокатській палаті дисциплінарної палати, яка обиралася всіма адвокатами палати строком на три роки. Дисциплінарне провадження проти адвоката дисциплінарна колегія розпочинала попереднім слідством: допитувала обвинуваченого, інших причетних осіб, проводила допит віч-на-віч тощо. В дисциплінарному статуті було встановлено вичерпний перелік дисциплінарних покарань, що застосовувалися до адвокатів: догана, штраф до 300 крон (згодом — до 600 крон), тимчасове усунення з посади на строк до одного року (для кандидатів — продовження тривалості практики на той же строк) і виключення зі списку адвокатів. Виключений зі списку адвокатів мав право клопотати про поновлення його у списку через три роки[617].

Період від кінця XIX ст. і до початку Першої світової війни вважається «золотим часом» у розвитку української адвокатури під владою Австро-Угорщини. Станом на 1914 рік у Галичині й Буковині налічувалось уже близько 1500 адвокатів, але українців з них — лише 74. Українські адвокати виконували не лише суто професійні обов’язки, часто вони ставали борцями за національні й політичні права українського народу.