Коротка історія семи вбивств

Субота, дев’ята вечора, може, десята; напевно, все ще спекотно. Чоловіки грають у доміно, одна жінка пере одяг за колонкою. Дівчатка й хлопчики грають у денді-шенді. І тут на середину вулиці влітають шість тачок і розділяються по три — ліворуч і праворуч. Джосі та ще п’ятеро вискакують з першої автівки, ще п’ятнадцять — з інших п’ятьох, у кожного — М16. Джосі зі своєю групою рухаються вздовж дороги, а чоловіки, жінка та дітвора тікають і кричать. Чоловік із жінкою підбігають до свого дому, але Джосі насідає їм на п’яти і мочить обох біля самих дверей. Його братва відкриває вогонь і розстрілює всіх гравців у доміно; двоє з них намагаються втекти, але потрапляють під танець куль. Якась жінка хапає свою дитину і тікає. Стрільці перебігають від дому до дому, від паркану до паркану; вони висовують над цинковими огорожами свої волини — і тра-та-та-та. Де тамтешні чоловіки? Дев’ятнадцять озброєних гангстерів бігають і стріляють; знавіснілі люди забиваються в щілини, мов таргани. Джосі Вейлз ходить, він ніколи не бігає. Він бачить ціль, приміряється, неспішно підходить і вбиває. Бандити кулями перетворюють цинкові паркани на решето. Хтось підстрілює хлоп’я. Жінка кричить так голосно і так довго, що Джосі врешті підступає до неї і приставляє волину їй до потилиці. Він і його група відступають від Реми, залишивши дванадцять трупів. На Копенгаген налітає поліція, знаходить дві волини, але це все. Дона чіпати не сміє ніхто.

Джосі летить до Нью-Йорка. Не знаю, приїздив він сюди раніше чи ні, він про це ніколи не казав. Його братан у Бронксі тримає під собою околицю. Обоє рябоє, знаються ще з шістдесят шостого року. Той братан з тисяча дев’ятсот сімдесят сьомого збував «травичку», а потім перейшов на кокаїн, який тут ще називають «біляком». Він орудує там — ого-го! Триста тисяч фунтів «трави», двадцять тисяч — кокаїну. Бронкс — це база, а з бази він переправляє продукт у Торонто, Філадельфію та Мериленд. Не знаю, що той братан наплів про мене Джосі, — може, хлоп просто не хоче, щоб я працював на нього. А може, він сказав Джосі, що, мовляв, даремно ти прислав сюди цього чувака. Бо, коли групі Джосі потрібен звір, він посилає людей з Кінгстона, Монтеґо-Бея і Сент-Енну[416]. «Слизький» — ось як той братан мене називає, але каже це не мені, він каже це Джосі.

Джосі летить у Нью-Йорк. Отже, річ у мені. А може, й не в мені, і не в отому, хто на ліжку. Ямаєць, прибувши до Нью-Йорка, зазвичай відразу ж розчиняється. Він чіпляється за свого товариша в Бронксі, щоб спільно будувати свій Джемдаун між Бостон-роудом і Ґан-Гіллом. Але я не такий. Хоча я теж хотів розчинитися, тому з Маямі й подався до Нью-Йорка. Кручуся тут з ранку до ночі, бо мені нема куди йти.

Три з половиною доріжки коксу на журнальному столику. Цей хлоп так і лежить у ліжку на спині. Руки зчепив за головою і дивиться на мене.

Минулого тижня; Іст-Віллидж, паркувальний майданчик за багатоповерхівкою. Білий пацан розтягнувся в шезлонзі, наче на пляжі. Каштанове волосся, руда борода, на білих грудях рудуваті зарості, блакитні шорти закочені так високо, що я спочатку подумав, що на ньому бікіні.

— Беру сонячну ванну, — каже він.

Я запитав:

— Ти думаєш, якщо так посидіти, то сонце тебе відмиє до блиску?

Він вийняв пачку «Ньюпорта» і простягнув мені одну сигарету.

— Ти не звідси?

— Га?

— Ти не звідси.

— A-а... Ні.

— Щось шукаєш?

— Е-е... ні...

— Тоді як дізнаєшся, що знайшов?