Коротка історія семи вбивств

Щось нове повіяло в повітрі. Ісильда каже Кристоферу: «Доїдай усе; чи ти гадаєш, куряча спинка дешева?» Її хлопчик наспіх ковтає три шматки за раз і стрімголов мчить до дверей. На ходу він хапає з тумбочки вінілову платівку, — свіжу, щойно випущену. «Не забувай, що тобі завтра на роботу», — нагадує Ісильда, а сама усміхається, проводжаючи його поглядом до дверей. Хлопці на Ґолд-стриті, ча-ча-ча, зодягнені як картинки — габардинові штани, поліестерові сорочки; сексуальні дівчата в щільно обтислих джинсах, гарячі з голови до п’ят. З динаміків звучить «Тамлінс», а після нього — новісінький-свіжісінький «Мічиган і Смайлі»[394]. Але все це тьмяніє в порівнянні з тим, що приніс із собою Кристофер. А приніс він ще новіший і свіжіший «Блек Угуру»[395], який тут усіх просто порве. Дівчата танцюють з хлопцями впритул, парочки виснуть одне на одному, а бас із динаміків піддає в груди. Але хто заніс на вечірку петарди? І не петарди навіть — це якийсь чи то дощ, то чи град, лупить по цинку: ту-ту-ту. «Дарма, не намокнемо!» — голосно каже Жаклін, і тут дві кулі пробивають їй праву грудь. Її крик розривається прямо посеред юрби танцювальників. Вона озирається: з боку моря наближаються згорблені тіні, з автоматних дул урізнобіч б’ють переривчасті вогняні спалахи. Від кулі в шию падає диджей. Юрба з лементом розбігається, суне просто по дівчатах, які вже долі. Кулі скошують одного, другого, третього. Постатей з моря все більше; вони розтягуються широким ланцюгом і, стріляючи, ще й осліплюють людей ліхтариками. Жаклін стрибає через цинкову огорожу, що ріже їй ногу, й біжить щодуху Ледд-лейном, залишаючи позаду крики, стогони й верески. Вона забуває, що з грудей у неї б’є кров. Невдовзі вона падає прямо посеред провулка. Її підхоплюють чиїсь руки і волочать геть.

Відповісти на град куль Ґолд-стрит може лише двома волинами. Тим часом людей з моря підходить все більше; хтось наближається сушею, перекриваючи всі три виходи. Стрілянина будить полісменів, які дрімають у своїй вартівні, за кілька сотень футів від кварталу; втямивши, що це не дощ, вони хапаються за зброю, але двері виявляються замкненими зокола на навісний замок. Растаманові нема куди бігти, а народ усе налягає. Люди позаду падають повільною хвилею. Фет Ерл на землі стікає киплячою кров’ю. Растаман кидається до нього, ще живого, намагається якось вгамувати кров. Підходять стрільці й, прийнявши за мертвого саме його, дострілюють Фета Ерла, після чого відступають до моря.

Ти бігаєш навколо ставка в південній частині Центрального парку. Інша країна, але той же персонал, і на секунду в тебе виникає відчуття, ніби ти знову опинився на досвітньому Булл-Беї. Пробіжка по чорному піску пляжу, занурення в водоспади, можливо, гра у футбол, від чого нагулюється здоровий апетит до сніданку, який готує Джиллі. Але ні, ти, як і раніше, в Нью-Йорку, і вже починає збиратися на дощ. Біжучи, ти піднімаєш вище ліву ногу, щоб перескочити калюжу бруду, і тут відчуваєш, що тобі не підкоряється права. Стегно провертається — а це ще що за срань? — але права нога все ж не рухається. Піднімайся, — наказуєш їй подумки. Ні, не працює. А тепер не рухається й ліва. Обидві ноги відмовляються чути тебе, хоча ти чітко їм скомандував, тричі подумки викрикнув: бомбоклат! Ззаду біжить твій товариш, і ти хочеш його гукнути, але твоя шия повертається лише на півдюйма — і вклякає. Ні кивнути «так», ні мотнути «ні». Крик губиться десь на шляху від горла до губ. Тіло обвисає, і його неможливо зупинити. Точніше, воно не обвисає, а перекидається, а ти не годен витягнути перед собою руки, щоб пом’якшити падіння. Земля стає дибки і б’є тебе в обличчя.

Ти приходиш до тями в готелі «Ессекс-гаус». Ноги-руки нібито слухаються, але страх не минає. Неспроможний піднятися з ліжка, ти не знаєш, що кілька хвилин тому до тебе приходила дружина, але її не пропустили. Ти приходиш до тями і чуєш запахи сексу, сигаретного диму і віскі. Ти бачиш і чекаєш, але ніхто тебе не слухає, ніхто не заглядає, ніхто не приходить. Вуха, коли ти у свідомості, ловлять звуки від друзів, які змінюють один одного на чергуванні біля твоєї кімнати; за білою стіною друзі хропуть, друзі трахають фанаток, друзі трахають шльондр, друзі трахають друзів, растаман на фри-бейзі ґвалтує священну люльку з «травичкою». Миготять люди в костюмах, ласі до наживи ділки, бізнесмени п’ють твоє вино; твоя кімната як храм, що ніби чекає, поки його очистить від скверни Ісус. Або якийсь пророк. Або будь-який пророк. Але ти безсило занурився у своє ліжко, вдячний принаймні за те, що можеш ворушити шиєю. Повз гуляють бруклінські хлопці з волинами, бруклінські хлопці з членами. Вогонь расти невблаганно згасає. У тебе немає сили ні стояти, ні сваритися, і ти тільки шепочеш: зачиніть будь ласка двері. Але ніхто не чує, і, коли «Ессекс-гаус» розбухає і лопається, друзі розтікаються по Сьомому авеню.