Коротка історія семи вбивств

Брате, ти ж знаєш, що я — з району растафарі, то нащо про це питати? Ти справді вважаєш, що ЛПЯ думала помогти растам, а ННП — Балаклаві? Ти все ще такий дурний? Авжеж, рис «Анкл Бенс» до біса жорсткий. Але той день, чоловіче... Лайно.

Та що ти про це знаєш? У Балаклаві життя було не таким уже й поганим, залежно від того, де ти жив і з ким. Тобто не було такого, щоб кожен день мерли немовлята або комусь обличчя обгризали щури чи ще щось. Я про те, що справи не були добрі. Аж ніяк не були добрі. Але я досі пам’ятаю деякі ранки, коли я виходив і лягав на траву, просто на чисту зелену траву, і дивився, як наді мною в танці в’ються пересмішник і метелик. Я ж народився сорок дев’ятого. У мене завжди є відчуття, ніби мати народила мене вже на шляху до Англії, та ось дорогою скинула з корабля. Не біда, що мої матуся з татусем утекли, але ось навіщо вони лишили мене — з цим напівазійським лицем? Навіть мій братан растафарі над цим підсміюється: мовляв, коли «Чорна зірка» врешті припливе, щоб забрати їх у Африку, їм доведеться розрубати мене на дві половинки. Та що ти, янкі, знаєш про устрій життя на Ямайці? Іноді мені здається, що бути наполовину кулі — це ще гірше, ніж бути батоном. Якось одна смаглявка глянула на мене і сказала: «Як сумно, що Бог благословив тебе таким гарним волоссям і прокляв, давши таку шкіру». Тій сучці, бачте, моя темна шкіра нагадує, що мій праотець був рабом. Тож я їй відповів: «Імені тебе шкода. Бо твоя світла шкіра нагадує мені, що твою праматір ґвалтували».

Так ось, Балаклава. Неділя. Я на своєму спальному місці, яким служить підібране на смітнику старе лікарняне ліжко. Я вже не спав; схоже на те, що мене розбудив гуркіт. Не питай, чи я спершу відчув це, чи почув. Ще мить тому — нічого, а вже в наступну секунду — гуркіт. Потім упала зі стільця моя чашка. Гуркіт стає все голоснішим і голоснішим, і звук тепер — ніби реально низько летить літак. Усі чотири стіни здригаються. Я вже сиджу в ліжку, і раптом бачу: стіна, в якій вікно, зминається. Величезна залізна щелепа щойно відкусила мою стіну і вирвала її. Я пищу, як дівка. Зриваюся з ліжка — буквально за мить до того, як щелепи прориваються всередину, вгризаються в землю і хапають і моє ліжко, і мій стілець, і частину даху, який я будував власними руками. Дах, утративши опори з двох стін, почав розпадатися. Я вискакую назовні, поки все не завалилось, а щелепи позаду продовжують свою роботу.

Ні, про Варейка-Гіллз я говорити теж не хочу. Звідки ти, в біса, викопуєш ці запитання?

Чоловіче, так тобі потрібно щось про шістдесят шостий чи про вісімдесят п’ятий? Визначся і перестань ставити запитання, на які вже сам знаєш відповідь. Ти прийшов сюди говорити про Джосі Вейлза. З минулого травня всі хочуть говорити тільки про це. Ой, зажди, то ти не знаєш? Та ну. Я тут, у «Райкерсі», та й то знаю все, а ти, весь із себе репортер, — і не знаєш?

Я чув, що ми з Вейлзом жили неподалік один від одного, але минуло ще з десяток років, перш ніж я його зустрів. Адже він був від ЛПЯ, а після того як ЛПЯ вигнала мене з Балаклави, я з цими людьми не мав ніяких справ аж до мирного договору. Коротше, дякую Селассіє Першому Джа Растафараю, а то й не знаю, що б я робив. У кожному разі — зразу після падіння Балаклави. Ха-ха, ти зрозумів? Коротше, після падіння мене загріб Вавилон. Навіть не пам’ятаю, в якому з клубів. «Тернтейбл-клаб»? Бар «Нептун»? Люди, що знають краще, краще й діють, — так недарма кажуть. Холеро ясна, все, що було на той момент у моїй кишені, — це п’ять доларів та пляшка «Джонні Вокера»[418]. Я розумію так, що за кожен долар — по одному року, еге ж?

Так ось, я виходжу з в’язниці загального режиму в тисяча дев’ятсот сімдесят другому. І відчуття таке, що Джемдаун — уже геть інше місце. Або, принаймні, тут орудує інша партія. Навіть музика звучить інакше. Хоча, мабуть, вона не надто й відрізнялася. Але сімдесят другого року, якщо ти молодий і тобі чогось треба — роботу, будинок, навіть, нахрін, якийсь конкретний тип жінки, — ти мусиш заручитися згодою двох: Бантин-Бентона і Дишреґа. Обидва вважалися головними донами ННП у Кінгстоні, а може, й на всій Ямайці. Отож виходжу я, і бачу всіх цих — Шоту Шерифа, нехай спочиває з миром; Шотландця, Тоні Флеша з групи «С-90»; усі виряджені, як сери, з юрбою гарячих і готових на все дівок. І я питаю: «Звідки бабло, хлопці?» А вони мені: «Зв’яжися лучче з Бантин-Бентоном та Дишреґом і, дивись, дістанеш роботу на Каналі Мак-Ґрегора». А що? Гроші там принаймні були пристойні, хоча пускати в хід голову не доводилося ні разу. Єдине, про що варто було турбуватися, — це про поліцію. Так тривало, поки фараони не вколошкали самих Бантин-Бентона з Дишреґом. Кумедно, що коли поруч були наркодилери, я мав пристойну роботу, а щойно наркодилерів убили, я сам став наркодилером. Річ у тому, що хоч нацпати й не святі, та в них ніколи не було надмірних амбіцій. Проблема головоріза в тому, що він мало думає. Головним доном Восьми Провулків тепер був Шота Шериф, а другою людиною при ньому — тепер він, здається, перший — такий собі Фаннібой. Уже й не пригадаю... Так ось, усе, що ці шістки від ННП могли, — це оберігати територію так, аби бути певними того, що на неї не ступить і нога стрільця з ЛПЯ. А от у ЛПЯ — там справжні рудбої. Вони мають розмах, ідеї. Джосі Вейлз вів розмови з колумбійцями ще задовго до того, як ті зрозуміли, що багамці їх задовбуть. О, є ще одна дрібничка, про яку мало хто знає: Джосі вільно говорить іспанською. Якось я чув, як він балакав нею телефоном. Одному Богові відомо, коли він устиг вивчити ту іспанську.