Коротка історія семи вбивств

Першими клієнтами, до яких вона мене направила, було біле подружжя середнього віку з Ґрамерсі[402], надто заклопотане справами, щоб помічати, що їхня немічна мати смердить, як котяче лайно, та постійно розповідає про якихось бідних хлопців з лінкора «Аризона»[403]. Старенька безвилазно сиділа у своїй кімнаті, де обігрівач був незмінно виставлений на мінімум. Коли я вперше зустрілася з тією парою, дружина жодного разу на мене не глянула, зате її чоловік, навпаки, не зводив з мене очей. Обоє ходили в чорному, та ще й у темних круглих окулярах, як у Джона Леннона. Дружина сказала, звертаючись до стіни біля мене: «Вона там, заходьте й робіть усе, що належить». У мене промайнула думка: може, вони чекають, щоб я її вбила? Але кого? В кімнаті я не побачила нікого, крім подушок і простирадл, нагромаджених на ліжку. Лише підійшовши ближче, я розгледіла, що посередині лежить сухенька бабуся. Сциклини й гівно смерділи так, що я замалим не пішла звідти, але потім згадала, що подачок з Арканзасу більше не буде.

Мене тоді вистачило на три місяці, і причиною було аж ніяк не гівно. Якщо ти живеш під одним дахом з мужиком, рано чи пізно настає цей момент: йому спадає на думку, що він може ходити перед тобою без одягу. Коли він зробив це вперше, було очевидно, що він сподівався викликати цим у мене збудження — але я лише побачила, що ще одному стариганові потрібна нянька. Коли він зробив це вп’яте, то повідомив, що дружина пішла на збори матерів-ветеранів і повернеться нескоро, на що я йому відповіла: «Тобто це мені треба шукати, куди ви запроторили своє спіднє?» На сьомий раз він уже відкрито трусив переді мною своїми вже сивими причандалами, — і я так розреготалася, що аж почала гикати. Навіть його мати зі свого закапелку гукала пояснити, що там за жарт такий смішний, — і я їй розповіла (хай знає). Вона теж розсміялася і сказала, що її син — весь у батька, який теж влаштовував усілякі схожі шоу. Однак відтоді стара стала різкою у ставленні до мене і навіть дещо зухвалою. Занадто зухвалою, як на матір членотряса. Я пішла звідти геть ще до того, як той членотряс мене звільнив. Міс Бетсі я сказала, що готова вишкрібати скільки завгодно лайна, але от мати справу зі зморщеними білими пенісами відмовляюся. Її вразило те, що я за всю ту розмову не сказала жодного нецензурного слова, навіть коли питала, чи це часом був не бордель з доглядом за бабулькою в якості бонусу.

— Ти, мабуть, ходила в зразкову школу, — зауважила міс Бетсі.

— «Святе дитинство», — кажу я.

— Без різниці, — відповіла вона.

Того дня, коли вбили Джона Леннона, я вигулювала в парку свою другу роботу Ще одну стареньку, чия забудькуватість ще не дійшла до тієї стадії, коли вона забуває про свою забудькуватість. По парку я її вже вигуляла і збиралася вести спати, аж раптом вона заявила, що хоче піти в «Дакоту»[404] і ні про що інше не хоче й чути. Тобто: або ми туди йдемо, або вона впаде в істерику, яка зазвичай закінчувалася лементом про те, що оці ось незнайомці й оця негритянка її викрали.

— Прокляття, я хочу піти туди, і ви мене не зупините, — сказала вона. Її дочка глянула на мене так, ніби я ховаю від нещасної її «Валіум»[405]. А потім махнула на нас рукою. Всю ніч я провела зі старенькою біля «Дакоти», серед приблизно ще двох тисяч людей. Здається, ми співали «Дайте миру шанс» усю ніч. Якоїсь миті я теж приєдналася до співу і навіть заплакала. Через два тижні та бабуся померла.

Наступного тижня я пішла в ямайський клуб «Стар трек» у Брукліні. Не питайте навіщо: я не люблю реґі і не танцюю. До того ж, бачить Бог, ніякої користі мені від тієї публіки нема. Але я просто відчула, що мені це потрібно, бо ніяк не могла викинути з голови ті дві смерті. Клуб розміщався у старому триповерховому будинку, майже маєтку. Коли я заходила, всередині грала «Нічна доглядачка» Ґреґорі Айзекса[406]. Дехто з чоловіків та жінок глянув на мене так, начебто їхньою роботою й було оцінювання тих, хто переступає поріг, — як у вестернах. Час від часу то тут, то там спливала хмарка від закрутки з марихуаною або від сигари. Якби я затрималася на довше, якійсь тамтешній суці з Ямайки неминуче здалося б, що вона впізнала мене, — а я цього дуже не хотіла. Бо незабаром вона почала б випитувати мене про роботу і, не дослухавши, сама взялася б розповідати, де працює, де живе і хто встиг тут розжиріти, а хто розмножується, як довбаний кролик.