Коротка історія семи вбивств
- Автор: Джеймс Марлон
- Год: 2018
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-679-508-7
- Переводчик: Анатолий Хливный
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Коротка історія семи вбивств». Краткое содержание книги:
Книжка здобула Букерівську премію 2015 року і викликала бурхливу реакцію читачів та літературної критики.
УВАГА!
Текст книжки містить фрагменти, пов’язані з сексом, насиллям та розповсюдженням і вживанням наркотичних речовин! Містить ненормативну лексику! Не рекомендовано особам до 18 років!
Перекладачі намагалися максимально передати специфіку живої мови персонажів.
Обидві сторони — і нацпати, і ліберати — розуміли, що мають дещо спільне. Вавилон налаштований на вбивство незалежно від того, який ти звір — у цятку чи в смужку. Після Ґрін-Бею це стало ясно всім, не тільки бандитам. Так, Вавилон ніколи не потурбує тебе, якщо ти — з ННП. Але їхня поліція та солдати готові вбити будь-кого. Це я можу стверджувати відтоді, як наскочив на Рогайда. Ти не чув про Рогайда[419]? Невже?! І ти пишеш книжку про Ямайку? Рогайд — це один інспектор ямайської поліції, і він же — охоронець одного цабе з політиканів. Ні, справжнього його імені я не знаю. Отож сидимо ми якось у «Двох друзях», нічному клубі в даунтауні, біля пірса, й усі там — на одній хвилі, всі просто відпочивають, розслаблені, ніхто не хоче нікого вбивати, всі просто п’ють, балакають і труться в танці об дівчат, бо якраз пісня Деніса Брауна, така класна... Ну і хто, по-твоєму, вривається з шумом, якщо не Рогайд? Круті мужики і рудбої не бояться нікого, але всі знають, що Рогайд теж не боїться нікого. Усі знають правила Рогайда. Якщо він побачить при тобі волину — ти мрець. Прямо ось тут, зразу ж. Без жодного запитання, просто мрець. І ось я обережненько знімаю з себе волину — двома пальцями, ніби це дитячий підгузок, — кладу одну руку на талію дівки, ніби я танцюю з нею, і пхаю зброю між її цицьок. Лола! Її звали Лола. Вона була... А чого ти регочеш? Ой... Ну, так... Я ж бо думав, ти мене розпитуєш про замирення. Малий, що в тебе за мода — збивати з теми? Але скажи мені, Алексе Пірсе: чого ця тема тебе інтригує? Це те слово? Чого ця тема так тебе інтригує? Чесно кажучи, ось зараз оглядаюся на той договір — і думаю: цей мир був як маленька пляма лайна, що змилася після першого ж прання.
Шота Шериф — це він звернувся до мене з пропозицією стати головою Ради за мир. Спочатку вони з Папою Ло і ще кимось з’їздили в Англію — переконати Співака повернутись і дати концерт, щоб зібрати грошей для гето. А тепер спитай мене: чому, маючи стільки політиканів, які щодня навідуються в гето, нам усе ще треба влаштовувати концерти для збору грошей? Коротше, він виставив моє ім’я на посаду голови, і ніхто не заперечив. Шота Шериф — ніколи ще не бачив чоловіка, який би з таким сумом вручав мені волину (ніби я його розчаровую чи щось таке). Річ у тому, що досі він завжди доручав мені не збройну роботу, — на зразок організації танців, проведення похорону; кілька разів навіть приставляв мене до політиканів, коли ті проходили через гето. Якось туди прийшли двоє білих із камерою — зняти якийсь сюжет про ринок «Коронейшн», і він мені сказав: «Тристане, кулі ти наш, сходи покажи цим білим людям ринок і поговори, як умієш». Я й не знав, про що говорити; аж ось біла жінка наводить на мене камеру, і я бачу: вона чекає, що я не тільки покажу їм ринок, а й розкажу про нього. Вони всі дають мені мікрофон, ніби я — ведучий «Поїзда душі»[420]. Шота Шериф, чуваче... Він був інакшим. Він був...
Він був...
Я... Я...
Зупини плівку. Просто зупини плівку. Зупини довбану плівку.
Куди ти зібрався? Сядь... і дай мені розповісти тобі історію. Співак готується до другого концерту за мир. Світло на місці, мікрофон, сцена, все. Співак навіть повторно перевіряє звук. Мені в офіс дзвонить Джосі Вейлз: один з ящиків зі світловим обладнанням, виявляється, все ще на пристані, а він їм терміново потрібен на сцені. Тож я дзвоню міністру нацбезпеки, щоб той ящик розмитнили. Вейлз посилає одного зі своїх людей, від лібератів, розібратися з обладнанням, — мужика, який назвався Віпером. Ти спілкуєшся з цим мужиком одну хвилину — і винюхуєш, що він щось замислив, відчуваєш — з ним щось не так, у ньому — щось не так, але все, що ти знаєш про нього, — це те, що він виставляє напоказ. Він навіть «так» говорить як на публіку. І ось я на нараді, і мені хтось каже, що той ящик з обладнанням до сцени так і не дійшов, хоча всі документи на нього були в мене на столі. Коли ж стає відомо, що в Копенгагені багато хто сплавляють свої старі волини у «Венг-Ґенг», бо натомість отримали новенькі, то я прямо дивлюся на Віпера, але той і оком не моргне. Нараду я закінчую раніше і нагадую йому, що частина грошей за концерт чомусь досі не надійшла.
— Віпере, секундочку, — кажу я до нього, а він відсувається. — Що за бомбоклат?
— Який бомбоклат, де? — прикидається невинним він.
— Що там за срань зі світловим обладнанням? Ти знав, що там — волини?
— Філліпсе, та ні. Ти ж казав мені тільки забрать його. Чого ж тепер мене допитуєш?
— Не намагайся клеїти дурня, вилупку, тебе це не прикрашає, — кажу я йому.
Він скорчив гримасу, наче внюхав щось погане. А потім каже:
— Слухай, братане, ти в мирному ритмі, тож рухайся далі, я не збираюсь тебе спиняти. А я тут теж із миром маю справу, тільки пишеться він по-іншому.
І він ішов. Дивно, але я не думаю, що він так розмовляв би з кимось іншим у гето. І досі не знаю, чи він хотів показати мені, що він небезпечний, чи — що розумний. Йому безумовно не сподобалося, що я не визнав його привабливим.
Та вже годі про того вилупка. Скажи мені правду, Алексе Пірсе. Чому ти не можеш повернутися на Ямайку?
Джон-Джон Кей
тосовно шабашки ця бомбонута скажена колумбійська сука виявила всю свою фантазію. «Прикінчити його повільно, але дай зрозуміти, що це планувала не я. Тож нічого особистого. Але хай усі ніґери од затоки Біскейн до Кендал-Весту[421] навчаться поважати маму-джаму», — її слова, не мої, бо ця лесбі-нелегалка досі так і не навчилася розмовляти, як янкі. Це все, що я повинен донести до нього, поки сучий син стікатиме кров’ю. Вона ще багато всякого лайна наговорила, яке я теж не зрозумів (може, тому, що й вона не надто пам’ятала, що казала на початку). Сука весь час удавала, нібито накази надходять безпосередньо від неї, хоча сама вона, ясно, всього лиш йобана шістка на побігеньках. Але к чорту Ґризельду Бланко. Я в Нью-Йорку — тож поцілуйте мене в сраку!
Прикиньте: я повернувся в Чикаго, хоч обіцяв деяким горлорізам, що більше туди ні ногою, — бо ж остання ліквідація, п’ятирічної давнини, обернулася мало не повним крахом. Той авторитет із Саутсайду обійшовся в кругленьку суму, і банда жадала розплати. Я купив усім обід у «Денніз»[422], там і перетерли цю справу. Вони кажуть: п’ятсот баксів, і ти зі своїм братаном Пако прибираєте цього штриха на ім’я Юстас. «Юстас? Він що, підарас якийсь?» — питає Пако. Хлопець із банди не відповів, але сказав, що це буде досить просто: о дев’ятій десять щовівторка його дружина йде на хор, а він тим часом сідає в підвалі зі своїм проектором, сигарою в одній руці та членом у другій, і вдовольняє себе під «Вишневі хлопавки», випуски 1-4. Пако зіскочив, сказавши, що він — крадій, а не горлоріз. Коли я вже наполовину спустився в підвал, той тип мене помітив; одна його рука була на члені, а друга — не скажу де, але це той випадок, коли рук для волини вже не лишається. Я стріляв і все не міг зупинитися. Гуркіт стояв такий, що я не відразу розчув, як верещить його дружина, — вона виявилась удома. Баба побігла, а я — за нею, молячись, щоб вона не встигла домчати до дверей. Але вона встигла — і з криками вискочила на вулицю. І ось ми біжимо Мартин-стритом — вона в нічній сорочці, капцях-зайчиках і репетує як недорізана, а я позаду. Уклав її посеред дороги, саме коли повз проїздили два фургони. Один загальмував, і я вистрілив у заднє скло і далі стріляв, поки вони не від’їхали й не врізалися в дерево десь ярдів за сімдесят. Покінчивши з цим лайном, я мусив тоді покинути Чикаго.
419
Рогайд (від англ. Rawhide) — буквально «недублена шкіра».
420
«Поїзд душі» (Soul Train) — американська музична телепередача (1971-2006). У програмі переважно виступали виконавці в жанрах ритм-енд-блюзу, соулу та гіп-гопу.
421
Затока Біскейн, Кендал-Вест — територія штату Флорида (США).
422
«Денніз» (Denny’s) — мережа дешевих ресторанів.