Метаморфози

463] Віку середнього був: не юнак вже, але й не похилий, 464] Силу юнацьку ще мав, хоча сивінь засіяла скроні. 465] Гордий мечем, і шоломом осяйливим, і македонським 466] Ратищем гострим, до станів обох повернувши обличчя, 467] Зброєю грізно потряс і, по колу дзвінко промчавши, 468] Так ось, хоробрий, почав, потривоживши тихе повітря: 469] «Маю й тобі потурати, Кенідо? Для мене ти завжди — 470] Жінка, а не чоловік. Чи сама вже не тямиш сьогодні, 471] Ким тебе мати на світ привела та якою ціною 472] Образ оманливий цей, чоловічий, тобі було дано? 473] Ким була зроду, згадай; що знести довелось — і за кошик, 474] Діло жіноче, сідай та покручуй собі веретенцем. 475] Війни мужчинам залиш!» А Кеней, поки так похвалявся, 476] Списом протяв йому бік, що випнутий був під час бігу, 477] В місці, де з мужем поєднувавсь кінь. Ошалівши від болю, 478] Кинун кентавр юнаку фессалійському піку в обличчя. 479] Піка ж одскочила так, мов градина — від плоскої крівлі, 480] Наче дрібний камінець — від напнутої шкіри тимпана. 481] Ближче підходить кентавр і силкується меч гостролезий 482] Пхнути Кенеєві в бік. Але меч не бере його тіла. 483] «Все ж не уникнеш сумного кінця! Полосну тебе зараз 484] Лезом, якщо притупилося вістря!» — сказав і по боці 485] Навскіс ударив його, скільки розмаху мав у правиці. 486] Аж загуло, задзвеніло довкіл: розламавшись на кусні, 487] Випорснув меч із руки, мовби тіло було мармуровим. 488] Поки той з дива німів, що ворог — живий і здоровий,— 489] «Черга моя тепер,— мовив Кеней,— на тобі перевірю 490] Якість заліза свого!» — й по руків'я кентаврові в плечі 491] Меч смертоносний загнав, ще й рукою всередині тіла 492] Кілька разів ним крутнув, щоб поглибити ранами рану. 493] Ось налітають із криком розлогим півконі—півлюди, 494] Всі завзялись одному продірявити тіло списами. 495] Побіч, відбившись, лягають списи; ні один не лишає 496] Жодного сліду: стоїть собі гордо Кеней—елатеєць. 497] Дива такого ніхто ще не бачив. «Нечуваний сором! — 498] Вигукнув Моніх.— Йому одному лише — мужу з дівиці! — 499] Ради гуртом не дамо! Коли й муж він,— дівицями, значить, 500] Нині зробилися ми! То пощо нам тіла велетенські? 501] Сили подвійні пощо? Надаремно, виходить, природа [217] 502] В нас, наймогутніших, дві воєдино зріднила істоти! 503] Не від богині, як видно, пішли ми й не від Іксіона, 504] Що, на могутність свою уповаючи, й вишню Юнону 505] Брався звести. Ну а ми — півмужчині в бою уступаєм! 506] Скелі й колоди на нього навалюйте, гори зсувайте, 507] В хід пустімо й ліси, щоб цупку з нього вирвати душу! 508] Горло хай ліс пригнітить: від ваги, невразливий, хай згине!» 509] Мовивши, дуба вхопив, що з корінням колись його вирвав 510] Австр ошалілий, і ним у безстрашного ворога кинув. 511] Приклад подав недарма: не минуло й хвилини, як Отрій 512] Голий, без лісу лишивсь, Пеліон — без глибокої тіні. 513] З—під величезного стосу дерев увільнитися хоче 514] Гнівний Кеней, вивертається, двигає, дужий, на плечах 515] Цілі ліси; але стіс виростав і вкривав поступово 516] Голову й рот. І нарешті, не маючи змоги й дихнути, 517] Він омлівати почав. Час од часу на вільне повітря 518] Вирватись пробував ще, та не міг — тільки рухавсь на ньому 519] Щойно повалений ліс. Так і схили високої Іди — 520] Ось перед нами вона — колихаються при землетрусі. 521] Та не відомий кінець: запевняють одні, що в глибини 522] Тартару тіло ввійшло під навалою цілого лісу. 523] З цим не годивсь Ампікід: він помітив, що птах жовтокрилий 524] Злинув з—під купи дерев і в прозорім повітрі розтанув. 525] Я тоді теж того птаха побачив уперше й востаннє. 526] От спостеріг його Мопс, коли той, озираючи табір, 527] М'яко лягав на крило й переповнював клекотом небо, 528] й так, і душею, й очима його проводжаючи, мовив: