Сучасна польська повість
- Автор: Филипович Корнель, Махеєк Владислав
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Олена Медущенко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Сучасна польська повість». Краткое содержание книги:
У «Змовниках» В. Махеєка постають картини життя в Польщі за часів диктатури Пілсудського: сваволя поліції, убоге животіння містечкової бідноти, діяльність підпільників-комуністів і на тлі всього цього — перше трудне і болюче кохання селянського хлопця до дочки багатого адвоката.
Повість Р. Клися «Какаду» присвячена боротьбі проти гітлерівських окупантів: йдеться про бійця руху Опору, що віз зброю партизанам, про його небезпечні пригоди…
Б. Когут у повісті «Кому дозволено жити» розповідає про боротьбу за соціалістичну Польщу в перші повоєнні роки.
Корнель Філіпович своїм твором «Чоловік — це дитина» розвінчує сучасного міщанина з його споживацькою філософією і утверджує ідеал сильної, цілеспрямованої, морально здорової людини, активного громадянина нової Польщі.
— А вам чого, громадянине? — Міліціонер, видно, пишається своїм мундиром.
— Нічого.
— Мародерству тут вже покладено край, громадянине.
— Справді? — Бартек здвигає плечима і пробує перейти на другий бік вулиці.
— Документи є?
Він довго, з важним виглядом розглядає папери.
— Зі Щеціна? Когось шукаєте?
— Ні, я проїздом.
— Жарко, еге?
— Жарко.
В ресторані на самому березі Варти пива не було, відвідувачі одсвіжувались горілкою, теплою, як помиї.
Бартек випив підряд три чарки; типам, до яких він підсів, це, видно, сподобалось, вони з першої хвилини почали виказувати свою дружню прихильність, частували горілкою та холодцем із оцтом, раз у раз цокалися з Бартеком. Над стойкою дзижчали мухи, і круг столика, над самим вухом, теж дзижчали мухи, у відчинені двері від річки тягло болотяною вогкістю, десь поблизу набридливо свистів паровоз, може, не один, а більше паровозів, обличчя товаришів по чарці, спітнілі й сірі, почали двоїтися, затуманюватись.
— Заробити хочеш? — спитав один.
— Гроші в мене є. Я не на заробітки приїхав.
— Багацького роду?
— Граф.
Безугавно дзижчали мухи, все дужче тхнуло багном.
— Ну що, хочеш добре заробити?
— Прошу на мене не тикати. Я з вами свині не пас.
— Ого, велике цабе.
— Ви знаєте, хто я такий? Я — капітан Бартек.
Капітан Барте-е-ек! Ага, підібгали хвости. Капітан Бартек.
— Капітан — це ще краще.
— Не вірите? Ви не чули про загін капітана Бартека?
Не чули? Де ж ви тоді були? Подивіться на них — вони не знають Бартека! Мабуть, не чули про хлопців з лісу, ха-ха! Скільки вам років? Тобі скільки років? Ну? Що тепер є?
— Польща.
— Польща є і буде. Була і буде. Польща завжди повинна бути. А я — капітан Бартек. Ви що, польської мови не розумієте? Не розумієш по-польському, стонадцять чортів тобі в пельку, не знаєш, невігласе, хто я такий? Не з вашим розумом це знати, начхати мені на твій заробіток, я — Бартек, капітан Бартек власною особою…
Немало часу минуло, поки він помітив, що лишився за столом сам, сусіди потихеньку ушилися, це його ще більш розлютило, він обводив очима зал, тісний і брудний, ніхто не дивився в його бік, тільки сухорлявий тип з яструбиним профілем зневажливо позирав на нього з-за стойки; увійшли два міліціонери, підтягнуті, поважні, Бартек, зібравши всю свою волю, підвівся, непевною ходою підійшов до них.
— Стру-у-унко!
Вони відступили на крок.
— Я — капітан Бартек.
— Добре, добре, громадянине, сидіть спокійно.
— Не вірите, молокососи? Стру-у-унко!
Міліціонери взяли його попід руки і вивели з ресторану, не звертаючи уваги на протести, погрози та нахваляння, що він, мовляв, покаже їм. На сонці він зовсім утратив тяму.
Прокинувся в темряві й задусі. «Посадили», — це була перша думка, навіть не страшна, тепер усе піде само собою, без його участі, проговорився сп’яну, пропав; поруч хтось гучно хропів, Бартек напружив зір, очі потроху звикали до темряви, хотілось пити. «Потім прийде й голод», — подумав з покорою. Він уже розрізняв окремі предмети: велика лава, такі звичайно ставлять у міських парках, на ній череватий здоровило, хропе вві сні, висвистує носом, на підлозі ще двоє, він — четвертий.
Виходить, не повірили ні в якого капітана Бартека, тепер уже, мабуть, ніхто не повірить, замкнули разом з якимись босяками, може, мародерами, за бар’єром сидить чоловік у мундирі, теж спить, зіпершись на стіл, Бартек перемахнув через бар’єр, вартовий не прокинувся. «Чоловіче, заріжуть тебе тут», — подумав він, натиснув ручку, двері були не замкнені, в щілину просочилося бліде світло, у вартівника були нашивки сержанта й біло-червоний кант військового училища, лисина на тім’ї, мов тонзура в ксьондза, наган при поясі. «Шкода, не взяв бритви», — подумав Бартек, добув складаного ножа, попробував великим пальцем вістря, взявся за кобуру, а той спав собі; вартовий, хай йому грець, де його вчили так служити? Ремінь перерізано за кілька секунд, Бартек сховав наган за пазуху, вислизнув у прочинені двері, кілька крутих сходинок, вулиця тиха, безлюдна, кроки відлунюють, мов у колодязі…