У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший

- Я лишився живим тільки тому, що ходив до тата в тюрму, де він працював із дядьком Явдокимом на конюшні чекістів і крав там потроху овес від коней, а я носив його додому. В ДПУ працювала і Софія наша, то щодня одержувала пайку, а коли вдавалося, то й дві, а тато часто передавали шматочок своєї через мене. Отак і вижили...

Хлопці плюскалися й милися, запливали навперейми на середину річки і назад, голяком сиділи на березі, випочиваючи, і знову захоплено ковбанилися, забуваючи про час.

- Гайнемо тепер до лісопильні! – запропонував Дмитро, як купання врешті скінчилося. – Тут рукою подати! Лише глянемо і - додому!

Бігли, як на пожежу, лазили попід читальнею, заглядаючи у всі вікна, пробували замок на дверях, оглядали дрова, а потім із усіх сил наввипередки мчали додому. Дядько Левко порався біля дровничка, вдаючи сердитого, як вони переметнулися через перелаз у двір.

- Ганяєте, шибеники, як у неділю! Зараз же мені натріть бурячків козі до полови і внесіть хмизу до печі на завтра! Та проворніше повертайтеся, поки вух не накрутив! – закашлявся господар і ніби між іншим сказав, що Петро залишається ночувати в них. 

Янчук зразу відчув, що дядько тільки прикидається суворим, а почувши запрошення, радо виконав із Дмитром дядькові завдання і попросив дозволу збігати до тітки Горпини за кошиком.

- Звичайно, збігай, але ненадовго, бо почастую запотиличником, кхе-кхе-кхе.

Тітки Горпини Янчук вдома не застав, а її батько, розпитавши, де хлопець був і де збирається ночувати, поклав йому в кошик шматок черствого яшного хліба з кількома огірками і запевнив на прощання: “Горпинка поговорить із Варварою Степанівною, як та приїде, тож  навідуйся до нас щось дізнатися і поїсти та переночувати...” Подякувавши дуже чемно шевцеві, Янчук спішно вернувся до товариша. Дорогою ж мріяв про ту читальню, як про початок нового життя в Чигирині.

До пізнього вечора поралися хлопці у дворі під наглядом дядька, виконуючи все нові й нові його доручення. Як стемніло, вернулася Софія, і всі чинно й чемно сіли при каганцеві-блимакові вечеряти.

- То як, кажеш, називався той твій начальник концесії? – чомусь перепитав Петра дядько, як усі перехрестилися на знак закінчення вечері.

- Францем Францевичем.

- Не може того бути! Може Фріц Фріцович? Франц - то не німецьке ім’я.

- Фріцем його називала лише фрау Грета, ніби дражнячись, - дивувався Янчук, що це цікавило дядька.

- Чи Франц, чи Фріц – все одно! Ці продзагонами і продподатками під командою набрідців доять і грабують наш люд, а ті висотують його на його ж рідній землі, лишаючись при тому ще й благодійниками! Методи різні, а суть одна, чужинська, бо й ті, й інші – імперці!.. Кладіться вже спати, бо завтра обох підійму рано, - погрізнів дядьків голос, а Петро з радістю зрозумів, що його зачислено до “своїх”.

Довгенько хлопці шепталися, не маючи сил заснути. Софія якийсь час ще поралася, та нарешті й вона вклалася, заснув поряд і Дмитро. Янчук ще чув, як, зачакловуючи сонність ночі, кричав часом сич-пугач своє “По-хо-вав! По-хо-вав!”, як співали в тиші коники-стрибунці, дзизкотали комарики, аж поки і його не зморив благодатний сон.

Першим другодня проснувся Петро і не стільки від того, що виспався, скільки від сну, який уже вкотре повторився! Приснилося йому знову оте “кишло” в горі під Кубанню, розваги і бавлення паханів на “лежі”, їхні паскудні соромітства із “швабрами-чувихами”. Всі, там колись побачені, у сні перевтілилися у купи розпухлих і роздутих, до блиску, як на бубни,  натягнутих тіл, із порепаних шкір яких текла солона ропа-сукровиця. Деякі, Петрові на радість, були погризені шакалами і уже не в гроті, а під отими скирдами кукурудзи в рицині. Як проснувся, Янчук спочатку не міг зрозуміти, де він і що з ним, та сплячий поряд Дмитро  нагадав Петрові, що видиво нічне – тільки сон, бачений уже не вперше... Десь скавулів собака, дружно воркували голуби, чубились і голосно цвірінькали горобці, хрипло співали молоді півники.

- Дмитрику! Чуєш?! Проспали! – смикнув Петро товариша за сорочку. – Вставаймо, дядько будуть сваритися.

- Не будуть, коли не розбудили, - не хотів товариш прокидатися. – Спи сміливо!

Янчук не знав, що й робити, але за мить появився господар і, потоптавшись, запитав: “А цей ледар ще спить? До чого ж, ковінька йому в ребра, любить хлопець поспати, і все через мої потурання! – гудив і себе. – Ваша панська милість думає підійматися чи жде паска, щоб той допоміг звестися, кхе-кхе-кхе?! – не розумів Петро толком, свариться дядько чи жартує. – Ану, апштейн! А то турманом летітимеш! – почулася погроза в його голосі.

Хлопці швидко помилися, наспіх з’їли по кілька гречаних галух в олії та запили свіжим козиним молоком і вийшли надвір, щоб почути від господаря розпорядок роботи на день.

- Вчора приїхала Варвара Степанівна, - оглянув Левко хлопців. – Отож, підете у райвиконком, чи, як люди дражнять, века, і ти, Петре, будь-якою ціною спробуєш попасти до неї в кабінет, але краще тоді, коли черги вже не буде під дверима. Коли вже дасться на розмову, передаси їй мій привіт, але так, щоб чула лише вона, і прохання вислухати тебе і допомогти. А ти, Дмитре, почекаєш, поки він зайде до її кабінета, і прибіжиш скажеш мені. Тепер ідіть з Богом! – сказав Левко, як хлопці повторили, що і як мають зробити.