У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший

- Де його обійстя, знаю, а самого ні, - не второпав Петро, до чого вів товариш. – Вивезли ж усю його сім’ю, а хіба що?

- Як то, що! У вашій хаті школа, а в його – читальня комунівської лісопилки. Будівлі всі там давно розібрані, паркану майже немає, кімнати в хаті розгороджені, а кухонька лишилася. В ній є плита, столик з комунівськими підшитими газетами й журналами – я у вікно бачив.

- Ну, то й що з того?

- Ти б міг там жити, стерегти будинок, підмітати підлогу в читальні, топити комунівськими дровами грубу, що огріває і хату, й кухню, готувати собі їжу на плиті, одержувати свіжі газети, видавати їх охочим та збирати назад вечорами... Дров там – ціла гора. Я й то вже крав їх. Ото горять!

- А харчуватися ж чим буду? Як до школи ходитиму?

- Читальня відкривається лише вечорами, до того часу зі школи встигатимеш повернутися. А з харчуванням, - затнувся Дмитро заклопотано, - ми з хлопцями нашої групи тобі допоможемо – носитимемо потроху. У школі, кажуть, будуть організовані сніданки, - додав невпевнено. – Ходімо спершу до нас, хай тебе побачать, кролят тобі покажу, голуба-поштаря від ваших голубів... Ти чого? Ми ж ненадовго. Тітка твоя нікуди не подінеться.

- Та вона мені ніяка не тітка, просто знала наших Тодося з Домашкою, поховала їх у Долинській, а працює у райвиконкомі, там я її і взнав...

Перетнувши молодий парк без огорожі і вулицю, хлопці пішли навпростець до Тясмину і далі стежкою вподовж річки. В березі п’янко пахло лозою, лататтям та ще чимось приємним, давно знайомим Петрові. У Дмитровому старому дворищі скособочено стояла обдерта хата під солом’яною стріхою і старий, як світ, напівсухий явір, перелаз у похилому тинові був обшмуляним. Дмитро, напнувшись навшпинячки на призьбі, дістав зі стріхи довгого кривого ключа і, завчено повертівши ним у дверній вичовганій дірці, відкрив двері до хати.

- Заходь! Всі десь порозходилися! – втішено сказав товариш.

У низькій присадкуватій хаті було прохолодно, пахло свіжоспеченими коржами, квасом і капустою, через тінь від явора у малі вікна сонячне світло до хати майже не проникало, три дерев’яні ліжка були захаращені розкиданою постіллю, поряд із іконою в кутику над столом під півнястими рушниками висіла фотографія покійної господині.

- То вас лише троє лишилося?

- Ні, в нас усі вижили, тільки пороз’їзжалися, а Ольга недавно вийшла заміж. Всі були пухлі, але мали досить дерті й буряків, то ними та ще дрібною картоплею й харчувалися потроху... Сходимо спершу до кролів, Петре, дамо їм їсти. Побачиш, які вони в мене гарні, а ненажери які, не наситиш! – бахвалився Дмитро перед товаришем.

У чималих сітчастих загородках із паліччя було повно білих кроликів, старші з яких насторожено стригли вухами і били лапками в підлогу, дивлячись на прийшлих сполоханими очима. Врешті заспокоївшись, разом із меншими взялися до їжі, дружно хрумкаючи. У Петра аж серце заходилося від заздрощів до товариша і теплоти до отих мирних істот.

- Козу із козеням і голубів покажу згодом, а тепер ходімо до хати, - не дав Дмитро Петрові налюбуватися кроликами.

Невбарі хлопці сиділи за столом і апетитно уплітали житні, із непросіяного від висівок борошна коржі, залиті пахучою олією і посипані сіллю, із малосоленими огірками. Потім їли, сьорбаючи, солодко-кислу квашу і закушували все кукурудзяними баранцями, які колись були і у Петрикових матері й бабусі. А Дмитро при тому захопливо хвалився турманами і поштарями, які літають швидко і далеко, завжди повертаючись.

- А ти, господарю, кхе-кхе-кхе, що ж досі у кролів не почистив? – тяжко переступив поріг хати і перервав синову похвальбу дядько Левко. Був він рудуватий із геть сивими скронями, якийсь не такий, яким знав його Янчук. – О, даруй мою нечемність, - ставлячи ціпка в кочерги, сказав він іронічно, - у тебе, бачу, гість, а я верзу про кролів. Так-так, - присів він на лавку, - людині всюди має бути перевага над іншими істотами, кхе-кхе-кхе, - вже поважніше проговорив він, не дивлячись на Петра і заправляючи гилу рукою.

- Ви, тату, не впізнаєте Петра Янчукового? – нагадав Дмитро батькові, кидаючи торбинку з баранцями в запічок. – Дядьків Карпів Петро у нас!

- Ти – Карпів Петро?! Оце подія! Де ж взявся?! Живий! Свят-свят, живий таки! Кхе-кхе-кхе!

- Коло райвиконкому ми зустрілися, - вів своє Дмитро, помітивши, що батько раптом посуворішав і ніби розгубився. – Йому до голови треба попасти, а її немає, поїхала до Петровського.

Почалися довгі детальні перепитування, уточнення, пояснення, здогади та припущення. Ні батько, ні син не йняли віри оповідям Петра, такі вони були неймовірні, але рубець на шиї в Янчука врешті змусив обох слухачів із подивом повірити у почуте. Тепер Дмитро почав заздрити товаришеві – його мандрам та навчанню в концесії.

- А чому неодмінно до неї особисто? – знову поправив гилу господар.

- Щоб дозволила жити в Макара Січового на кухні при хаті-читальні, - відповів за товариша син батькові.

- Що ти вигадуєш! – закашлявся Левко. – Хто йому дозволить?!

- Я буду там комунівськими дровами грубу палити і плиту собі, газети отримуватиму і даватиму охочим читачам, підмітатиму і митиму підлогу, витиратиму вікна, словом, доглядатиму дім, - явно намагався Янчук вговорити дядька, усвідомлюючи, що то його порятунок від колонії чи дитбудинку, про які й чути не міг.