У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший

В отих подорожніх спогадах Янчук і не зчувся, як опинився коло райвику на лавочці у холодку молодого парку, що підріс і погустішав за час його відсутності. Тут панувала якась заворожена тиша і тут пригадалося Петрові повернення Тодося, побиття ним батька у відповідь на напад, і лайки, яких ніхто від нього не чекав.

“Ви – кат родини, ви – раб нелюдської праці, ви – добровільний каторжник у власних хаті і дворі, ви – звір хижий і лютий, ви – святоша й нелюд одночасно, інших назв ви не заслуговуєте! Будьте прокляті навіки! Хай горить у вас під ногами земля, хай тіло ваше мучиться в корчах!” – і тепер морозом по шкірі пройшло оте братове прокляття. Він вірив, що найстарший брат із Домашкою живі, і дуже хотів того, сподіваючись, що дасть собі раду, відшукавши їх, а ще коли батько дійсно реабілітований...

Правда, згадалося материне пророче: “Схаменися, спинися, то не на добро, сину! Свят-свят, на лихо ж!” Тепер Петро думав, що його власна доля, хоч яка мученича, може й найкраща із усієї родини – він бо живий! “Певне, із отого прокляття все й почалося, Тодосеві прокльони подіяли!” – був він майже переконаний…

Невдалік потопали в бур’янах руїни Богданового Замчища, залишки стін фортеці, коло яких він бував стільки разів, а із-за косогору виднілося крило колись їхнього млина. Бог із ним, хай буде комунівським, хлопцеві його не шкода, а от землі, що її відібрали у них і в дядини Оксани, дуже шкода, адже в комуні шириться безгосподарність, втіленням якої стали для нього колишні їхні коні, покинуті посеред вулиці, як він їх бачив востаннє, або забута Байдина каланча із позабиваними дверима й вікном, що колись славила Великдень і всі свята, а щодень била міщанам години. “Немає матусі! – зітхнув Янчук. – Чи хто вижив із наших? Де їх шукати?..”     

Знайомою і аж рідною духмяністю п‘янко пахне чебрець, проривається вітерець із Тясмину, над ним серпаниться і мревиться випарами далеч, а поряд на місці церкви – височенька недавня будівля райвику зі сходинками і чималими вікнами, куди йому радила звернутися Ліза Аврамівна. “Чи тут ще Варвара Степанівна і чи прийме вона мене тепер?” – закралися до свідомості невіра й сумнів.

І знову поринув у спогади... Перед очима постала повінь якоїсь весни. Жаско тоді було дітям і весело, вода тоді вигнала циган із Луки аж на гору, за ніч ледь не досягла моста, а у них у березі накрила калину й лози,  підступила до печища і зірвала човна, у криниці ж піднялася так, що й журавля не треба було. Журавля у тепер шкільному дворі йому добре видно звідси, але якого самотнього, ніби осиротілого, схожого на здійняту догори руку у воланні помочі й порятунку! На ньому він колись “поїхав” у криницю в цебрі і вибрався назад – зі смерти до життя. Чи ж для життя? Моторошно хлопцеві від усвідомлення свого становища. “Піду спробую, щоб знати, про що гадати далі, бодай відатиму, на що мені сподіватись, а про що забути”, - рішуче направдяється врешті до сходів райвиківської споруди.

У довгому коридорі двоповерхового будинку вешталася якась жінка, дряпливо підмітаючи якісь папірці, недопалки, лушпайки з насіння під чиєсь “алокання” за високими дверима. Підсмикнувши штани, хлопець, боячись, що ота прибиральниця не допустить його, стукнув у двері і одразу ж відкрив їх.

- Ти до мене? – незадоволено, навіть не дивлячись на Янчука, запитав чоловік, не відповівши на його “добридень”.

- До вас, прохати прийшов, - переступив Петро з ноги на ногу. – Написано “замісник”, то ви ж ним і будете?

- Прохати? Ти – мене? – посміхнувся поблажливо. – Проси, чого лупаєш баньками?! – продовжував переглядати якісь папери.

- Жив я тут… Батько й  мати померли разом із братами й сестрами… Тепер у нашій хаті школа. Я також хочу ходити до школи, як почнеться навчання.

- Школа? – зацікавлено примружив очі замісник. – Янчуків ти? Вижив, саботажників вилюдку?

- Діти ж за батьків не відповідають, - згадав підказаний Лізою Аврамівною аргумент прохач. – Жив на вулиці і в колонії, а тепер ось вернувся, - і далі дотримувався поради вчительки.

- Вуркач, значить. Учитися захотів? А більше ти нічого не хочеш?!

- Чого ви так? – знітився Янчук. – Батько ж за революцію воювали з дядьком та іншими у Чигиринському полку червоних козаків, а ви, мабуть, ні, бо молодші…

- Ти тільки подумай! Воно вже знає, хто воював, а хто молодший! – пхукнув той на Петра. – Ану забирайся звідси, поки не викликав міліцію! – погрозливо підвищив голос. – Забирайся швидко, щоб тобою і не смерділо в місті! І чим швидше, тим краще для тебе! Чуєш?! І не появляйся тут ніколи!.. Горпино! – гукнув до прибиральниці в коридор. – Як він без запису і без черги опинився в мене? – грізно спитав жінку, як тільки та стала на порозі. – Де виконавці? А покажи-но турманом дорогу оцьому вилупкові!.. Щоб і сліду твого не було в місті! Чуєш?! – налив він води у шклянку і рвучко випив, випроваджаючи непрошеного гостя грізним поглядом.