У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший
- Автор: Химко Андрій
- Серия: У пазурах вампіра #1
- Год: 2008
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-493-132-5
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший». Краткое содержание книги:
Над цим непересічним масштабним твором Андрій Іванович працював упродовж багатьох років, урятував його від всевидющого ока КДБ, закопавши в скляній банці на городі. Нині цей незаперечний документ про знущання комуністичної влади над українським народом приходить до читача.
- Петре, чуєш, наполягай, щоб тебе опреділили в оту комунівську кухоньку, або вимагай, щоб вернули тобі вашу хату, коли відмовить зачислити тебе комунаром, - гукнув навздогін, коли хлопці були вже на перелазі.
Ішли поважно, як дорослі. Дмитро розпитував, як то їдеться на буферах вагонів та на дахах, захоплювався вкотре яскравими розповідями Петра про побачене в путі. Коло школи хлопці, не змовляючись, зупинилися. Петро показав, де на паркані була приклеєна ота папірина, що його за неї арештували депеушники, і вони заговорили про школу, де невдовзі мало початися навчання.
- Я торік грав у виставах шкільного драмгуртка, - похвалився Дмитро.
- У виставах? То й тепер будеш?
- Будемо разом, бо цікаво! Тяжко лише ролю напам’ять вивчити, а все інше – марниця! Ми ставили “Країну Рад”, а ще майже підготували “Диктатуру”... Прослідкуємо, як батько казали, щоб у неї нікого не було, та й підеш, - напучував уже перед високими сходами товариша Дмитро. – Мене знайдеш на тій лавиці, що вчора сиділи, - гукнув, як Петро вже піднімався.
- Це добре, що ти прийшов, а я ще й не говорила з нею, - зустріла Петра у коридорі прибиральниця Горпина. – Тепер вона, мабуть, одна у себе. Ось я гляну ніби знічев’я, - метнулася і на мить відкрила двері головихи. – Одна-однісінька, постукай і йди! – сказала, підштовхуючи хлопця. – Щасти тобі!
З кімнат доносилися глухі уривки розмов, стук друкарської машинки, алокання по телефону, цокання рахівниці, у коридорі ті всі звуки зливалися в один суцільний гул. Петро, постукавши, пірнув у кабінет, як у холодну воду, почувши: “Прошу!”
Кабінет був просторий, освітлений чималими вікнами, до порога устелений килимом, а по боках під стільцями – ще й смугастими ряднинами, по його стінах висіли портрети вождів, від трьох чиїхось лишилися тільки знаки.
- Добридень вам! – як умів, чемно привітався Янчук до схиленої над столом головихи, яка щось пильно писала, ніби не звертаючи на нього уваги.
- Добридень! Ти ж хто і чого до мене? – поклала ручку, міряючи хлопця поглядом.
- До вас... Дядько Левко передали поклін і просили, щоб ви вислухали мене та може допомогли, - пересохло у Янчука в роті.
- Дядько Левко? Який це дядько Левко? – примружила очі головиха.
- Дмитриків батько, а батьків товариш по червонокозацтву. Коваленком пишеться.
- Коваленко? – задумалась на хвильку. – Присядь он там і посидь, поки я допишу свою папірину, - заглибилася знову в своє, як він присів на краєчок кушетки.
Скрипіло потиху перо, цокав ритмічно годинник збоку від Янчука, воркувала за вікном горлиця, здалеку долинав півнячий хриплий спів.
- Ну, то про що просив мене дядько Левко Коваленко Дмитриків? – повеселіло запитала головиха, вимокуючи написане. – Розказуй, звідкіля ти і чого до мене? – схилилася на лікоть, роздивляючись на Петра.
Янчук різко піднявся з кушетки, як його вчили ще Ліза Аврамівна і Франц Францович у концесії, - сидячи, розмовляти зі старшими, найпаче чужими, не можна малим.
- Сиди, сиди, хлопче! – здивована його вихованістю, наказала вона Петрові і уважніше стала до нього придивлятися.
Що більше хлопець оповідав про себе: хто він, звідки та як тут опинився, то ближче головиха підсувалася до нього, аж поки зовсім не встала із-за столу і не сіла на стільці навпроти.
- Зачекайте, будь ласка, я зайнята! – сказала вона, коли хтось, видно, тутешній зайшов до неї у справах. – Перекажіть, будь ласка, щоб до мене поки-що нікого не пускали, - гукнула в двері.
- Справжня одіссея, хлопче, - нарешті сказала Варвара Степанівна, коли хлопець закінчив. – То матір твою Ганною звали? – уточнювала для себе.
- Ганною...
- Бідашня! А я дивлюся й гадаю собі, звідки мені твої очі знайомі.! – посумнішала вона. – Про батька ж чому нічого не сказав? Де він тепер?
- Батько ж, мабуть, умерли, як їх ото забрало депеу та спровадило на якийсь Тобол... Кажуть, їх реабілітували, та мабуть, неправда.
- То батько до вас не вертався?
- Як вони вмерли, то як би ж верталися? – розвів руками Петро. – А хіба що?.. За Тодося й Домашку вчора розказала мені ваша тітка Горпина, що поховала їх у Долинській, а за решту нічого не знаю. Ярисю, Тетянку і Степанка я лишив тоді під хвірткою в тітки Дарини, Гриць умер раніше, а Лідуня пропала, як у воду...
- То батько так і не вертався сюди в Чигиринщину до вас чи до родичів? – підвелася вона і, відхиливши двері в коридор, когось гукнула і знову сіла до свого столу.
Петрик в душі перелякався, бо помітив, як головиха перемінилася в лиці, але ще більшого страху на нього нагнав вчорашній замісник Горішній, що появився в дверях.
- Ага! Я що тобі казав, покидьку?! А ти скаржитись надумав? – напався він на Янчука з порога.
Петрикова віра в успіх розлетілася на друзки, душа упала каменем в ноги, бо Варвара Степанівна якось спантеличено переводила погляд з викликаного замісника на нього і навпаки.
- Не скаржився я, - скривилися хлопцеві уста і сльози заслали йому зір.
- Одну хвилинку, товаришу Горішній, - спинила головиха замісника. – Ви що ж, приймали вже хлопця?
- Не так, щоб приймав, був він у мене.
- Ну й що? – погрізнішала головиха.
- Випровадив я його, а тепер шкодую, що не здав у міліцію.
- Покличте, будь ласка, до мене Перцева і самі приходьте незагайно, - наказала вона так гнівно, що в Петра аж серце похололо.
Поки Горішній ходив за Перцевим, вона мовчки дивилася на хлопця, а він, перемагаючи млість, таки осмілився сказати їй про хату-читальню і кухоньку тамтешню. “Все пропало!” – пронеслося в Петровій голові здогадкою.
- Товаришу Горішній! – звернулася Варвара Степанівна якимось сталевим голосом, цідячи слова, коли той повернувся, ведучи за собою Перцева. – Ще на початку минулого року був лист із підписом голови ВУЦВиКу Петровського про реабілітацію Янчука Карпа Дорошовича, як невинного і неправильно засудженого. Де той лист тепер?
- Розумієте, Варваро Степанівно, тут така річ, - повів очима Горішній, затнувшись. – Лист у нас дещо затримався без дії, а пізніше нас сповістили, що саботажник Янчук умер у лікарні.
- Як то вмер, коли вмер?! – пополотніла головиха.
- Як умер, докладно не знаю, а коли – це було приблизно в лютому-березні тієї весни, - сполотніли і Горішній з Перцевим.
- Хто виконував наказ за моїм підписом про сповіщення і вимогу повернути звільненого в’язня негайно?! – ніби рубала Варвара Степанівна рукою ошаліло.
- Здається, товариш Перцев, - повернув замісник голову до товариша, що стояв поряд.
- Вам був припис об’явити родині про реабілітацію Карпа Янчука і виклопотати його негайно на основі листа ВУЦВиКу?! – повернулась і вона до Перцева.
- Був... Але ж самі знаєте! Майно його все було вже давно продане, сім’я кудись виїхала із міста, а поки я зробив запити, його вже не було в живих, - злякано й ображено виправдовувався той.
- Лист ВУЦВиКу прийшов ще позаторік, а умер він у минулому березні. Як я маю то розцінювати, товаришу Перцев, і ви, товаришу Горішній, що за рік ви не встигли виконати рішення ВУЦВиКу і моє розпорядження по ньому?! Адже Янчук – боєць революції і син народного борця за волю народу в Чигиринщині!
- Що тут розцінювати? В окружкомі також була думка не поспішати з реабілітацією, - злобився Горішній, - ОДПУ мав її опротестувати, як незаконну!
- І знайшов вихід те вчинити вашими руками!? – тремтіли від обуру губи головихи.
- Що розцінювати? Як іти проти ОДПУ? – підгрібся в поміч Перцев. – Треба було б віддати те, чого давно немає, і оці столи й лави з кріслами, і оцей годинник у вашому кабінеті, коли хочете!
- Хіба він не придбаний на кошти виконкому? Він ваш, Петрику? – подивилася на хлопця запитливо.
- Наш, але нас же вже немає, Варваро Степанівно.
- Отож, Янчуків він! На мене не звалюйте вини! – ожвавився Перцев. – Можна було й без нашої присутності прийняти хлопця по такому питанню, - додав притишено згодом.
- Мені краще знати, як тут чинити! – стукнула кулаком об стіл головиха. – Вказівка уряду і для вас – закон! – звелася вона з крісла. – Це саботаж і я його безнаказанним не лишу!