У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший

- Хіба головисі не вірите?

- Вірити – вір, а провіряти – провіряй, кажуть! Доведеться прийти тобі взавтра, - порадив він, посміхнувшись.

- Мені, бачте, немає де… - почав благально Петро.

- А мені, бач, яка до того справа? Радгосп тобі що? Інтернат може? – не дав він докінчити прохачеві, підвищивши голос. – Кажу, приходи взавтра! – гримнув він дверима перед Янчуком.

Наступного дня повторилося все ще грубіше.

- Не до тебе мені! Лазять тут, мать-перемать, всякі! Приходи завтра!

Ще з кілька разів повторилася та історія. Надія на авторитет головихи пропала не лише в хлопців, а й у дядька Левка, проте скаржитись не випадало, щоб не наражати проти себе голови-“опікуна”. Та врешті і у старшого терпець лопнув.

- Що твориться із владою й Радою?! І це ж іще цвіточки, як казав Таран. Напишу тобі завтра записку, підеш із нею до головихи, бо з цього не буде толку і після Покрови, а час же йде!

Хорунжа розмовляла із кимось по телефону, як до неї в кабінет вступив Янчук. Телефон на стіні цокав і дзенькав, клацав і хлипав, аж хлопцеві цікаво було, коли вона, посадивши його жестом на лаву, крутила ручку.

- Добрий, добрий! – подивилася уважно на Петра і сіла в крісло. – Ну, як тебе там прийняли і влаштували?

- І досі ніяк, Варваро Степанівно, - шморгнув хлопець носом і подав їй записку, згадавши наказ не скаржитись.

Забарно читала і перечитувала головиха ту папірину, суворішаючи, насуплюючи брови та стискаючи вуста.

- Так-так, - ніяк я тебе не влаштувала, - подивилася у вікно. – Та не журися, перемелеться і влаштуємо, хороші справи легко не робляться, - знову пішла до телефону.

- Треба б поїхати мені в комуну ненадовго, то як там?.. Ага, чекатиму дзвінка! – знову покрутила ручку.

Петро довгенько стояв посеред кабінету, не знаючи, що й думати. Головиха, ніби забувши про нього, підійшла до вікна, схилилася, вперлася ліктями і задумано почала споглядати скіс гори між кронами двох тополь, що застували їй сонце. Телефон різко задзвонив, вона взяла трубку і сказала комусь: “Іду!”

- Не хотілося мені, та без того не обійтися! – сказала ні до кого, складаючи якісь папери в течку. – Прокатаю тебе трохи машиною, бо вже дуже над тобою небо нахмарилося і дощем пахне, - пожартувала. – До комуни нас! – наказала водієві…

Янчук від отого несподіваного катання був на сьомому небі – його їде влаштовувати головиха особисто!.. Машина гарчала, смикалася, смерділа бензином, пирхала і ревла в піску, поки не вирвалась до низини й монастиря, де пасажирів прямо підкидало на вибоїнах. Та доїхати до місця їм не вдалося, - машина, почмихавши, раптом заглохла.

- Віджила вже вік ваша стара таратайка, а признатися в тому ніяк не хоче, - сказала півжартома вже літньому водієві головиха, відкриваючи дверцята, коли той ніяково взявся оглядати мотора. – Ми тимчасом, - вийшла вона з машини проворно й весело, - поглянемо на красу навкруги - рай же повсюди, а бачити його за нуждами й клопотами ніколи! Вилазь, Петре, я, завдяки тобі, хоч луку побачу й гай. Сходимо, хлопче, до джерела, та ізпиємо, як старі люди кажуть, живлющої водиці, бо у дядька водія, видно, пісня довгою буде, - заграли в її очах пустотливо-змовницькі іскорки.

Рухалася вона молодо, сягнисто, і Янчук ледь встигав, затамувавши радість, за нею вслід. Стежка для його босих ніг була приємною, трави пахли аж хмільно, гай поряд шемротів птаством, а з діброви чулися воронячі й грачині каркання.

- Після розпеченого піску, бач, оця рутобарвна вологість чарує, а вода ось і підкріпить нас перед зустріччю із отим головою комуни. Завдяки тобі хоч вікової попробую. Немає, хлопче, поганого, щоб не могло перевтілитись у добро… Не дивись на мене, як на ікону, грішна я, як і інші! Взагалі, мабуть, немає людини, - якою б вона не виглядала вродливо-гарною чи яку б не вдавала із себе порядну й справедливу, - без недоліку: ганжу, вади чи гріха. Єство тяжіє над усім живим, хлопче!.. Спасибі тобі і оцьому випадкові – подихаю хоч духмянами, водиці поп’ю, - підвела вона Петра до джерела. – На, пий і читай, - ставши коліном на цямрину, зачерпнула вона джерельної води черпаком і подала Янчукові.

- “Здоров пий!” – прочитав хлопець вирізані кимось у черпакові слова і мимоволі подумав про батька, що колись довбав отакі ж.

- Гадаєш, батько твій його видовбав? Таких черпаків у нас в Україні тисячі біля джерел.  Хутчіше пий, бо і я хочу! – наказала головиха весело. – Хороший звичай! Вам, молодим, рости і його продовжувати.

Вода була такою холодною, що судомила щелепи і заходила в зуби. Петро ковтнув кілька разів і вилив решту в траву, дякуючи і передаючи черпака.

- Цікаво мені, звідки в тебе ота чемність, що я помітила, від батьків чи від німця? – зачерпнула вона і собі води. – Не вихлюпни її від себе, як ото решту щойно, - почала пити повільно, насолоджуючись, малими ковточками.

Прозоро-кришталеве джерельце витікало струмінцем у центрі кринички із піщаного дна, перевертаючи піщинки, і спливало попід цямриною в’юнким струмочком у бік гаю. У прозорому люстрі-просторі кринички голубіло небо. Варвара Степанівна всілася на цямрину і задумливо набирала черпаком та виливала воду, бавлячись і ніби замлівши.