У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший
- Автор: Химко Андрій
- Серия: У пазурах вампіра #1
- Год: 2008
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-493-132-5
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший». Краткое содержание книги:
Над цим непересічним масштабним твором Андрій Іванович працював упродовж багатьох років, урятував його від всевидющого ока КДБ, закопавши в скляній банці на городі. Нині цей незаперечний документ про знущання комуністичної влади над українським народом приходить до читача.
- Не для присутніх мова ваша, - пробував заспокоїти головиху Горішній.
- Ну, тоді ось що, - проколола вона очима помічників. – Обидва напишіть окремі доповідні пояснення на моє ім’я про цю подію, вказавши, коли саме до вас попав лист ВУЦВиКу. Даю вам чотири години. Не забудьте написати про вказівки окружкому по цьому питанню, принесіть мені також сповіщення про смерть разом із листом Петровського.
- Будемо виконувати! – відповів за обох Горішній.
- Я чекаю! – вказала вона поглядом на двері. – Виконуйте!
Довго по цьому в кабінеті панувала мертва тиша. Петро із почутого зрозумів мало, проте знав тепер напевно, що батько помер виправданим.
- То може, Варваро Степанівно, - не витримав Янчук довгої мовчанки, - дозволите, щоб я жив у комунівській читальні? Там є кімната-кухонька. Буду топити грубу, берегти газети, доглядати читальню, - благально спішив він виказати насущне.
- Це дійсно, хлопче, мабуть, єдиний вихід і для тебе, і для нас, - подивилася вона у вікно, затінене деревами. – А може в інтернат підеш?
- Нізащо не піду! Не гнівіться на мене! – запросився щиро. – Нізащо!
- Чого ж то? – пом’якшилася її мова.
- Знущатимуться там, що я контра.
- Отже, все клониться до комуни, коли так... Тобі в яку групу ходити до школи?
- В сьому. У мене є довідка, що у концесії я здав екзамени за шосту.
- Як же ходитимеш до школи, коли маєш сторожити читальню?
- Читальня ж, кажуть, працює лише вечорами, а до школи ходитиму до обіду...
- Ти й це вже обмізкував?.. А не підпалиш будинку?
- Не підпалю, їй-бо! Ось хрест святий, що буду сумлінний! – брався хреститися Петро. – Дозвольте!? Побачите, що й вчитимуся добре!.. Дядько Левко допомагатимуть мені порадами, - додав сміливіше.
- Та я тобі вірю, та ж неповнолітній ти, а часи дедалі гірші, - задумалась головиха, заходивши кабінетом, ніби щось видивляючись на підлозі.
- Буду щодня підмітати і топити в читальні, зимою відкидатиму сніг із доріжок, - продовжував переконувати Петро.
- За законом, ми повинні поселити тебе в батькову хату, - спинилася Варвара Степанівна перед Янчуком, ніби приходячи до себе.
- Там же все перебудували під школу, то як житиму? В комунівській читальні і дрова є, ми з Дмитриком їх наріжемо і нарубаємо. І кухонька є, і газети можна буде читати...
- Хто ж тобі про ту читальню підказав?
- Дядьків Левків Дмитрик. Ми з ним у одній групі вчитимемося, хоч він і старший на рік. Он він чекає мене під явором.
- Що ж ти снідав сьогодні?
- Снідав? Галушки гречані із олією і козяче молоко.
- То в дядька Левка є коза?
- Є і молоко від неї дуже смачне.
- То дядько Левко – хороший чоловік?
- Ще який хороший!
- Тоді вірю, що справишся з читальнею, але мусиш написати мені, що просишся в комуну-радгосп і відмовляєшся від батьківського майна і спадку, обіцяєш доглядати читальню при умові, що тебе буде утримувати комуна, - повеселіла Варвара Степанівна, кинувшись до столу за папером і ручкою.
Довгенько Янчук писав під диктовку Варвари Степанівни заяву в комуну-радгосп із обумовками забезпечення його харчами, дровами, світлом-гасом, одягом, білизною, книжками, шкільним приладдям і надання йому можливості відвідувати школу. Промокнувши написане Петром, головиха і собі взялася до якогось папірця і мовчала, поки не скінчила.
- А про дівчаток ти що знаєш? – спитала наостанок.
- Не знаю нічого, крім того, що сказав: Ярисю й Таню зі Степанком я лишив під двором тітки, бо до себе вона нас не пустила.
- Коли ж навідаєш могилу матері й Гриця?
- Може вже, як улаштуюсь... Діда Якима і бабу Параску я вже тут відвідав і бур’ян повиривав...
- Гаразд, хлопче, підеш до голови комуни із оцим листом, правління тепер у монастирі. Я тут, - подала вона папірчину Петрові, - усе описала, зараз іще подзвоню йому телефоном. Він у тебе і опікуном буде, коли що. Шануйся там і глядися пожежі, - погладила вона хлопця по голові, аж той мало не розплакався. – Приходь іноді до мене, як людей у кабінеті не буде.
- Хіба можна?
- Пробі, Петре! Чому ж би й ні?! Сестричку свою, Лідуню, не забув ти?
- Пропала вона десь, а хіба що?..
- Промовчав ти про неї, то й спитала. Де вона тепер?
- Може людоїди з’їли ще за рік до материної смерті?
- А матір ти ховав?
- Удвох із дідом Самохою. Яму я копав сам у мерзлому піскові, а матір несли удвох у рядні до ями і закопували удвох. У рядні, бо вже в нас нічого не було. Її горбик поряд із Грицевим під бором рядом із двором, бо не мали сили віднести далі.
- В таке й повірити тяжко! – скорбно зімкнула головиха уста.
- Матір хоч так поховали, а я бачив тисячі зовсім не похованих!
- Шануйся там, слухайся! Дядькові Левкові кланяйся, скажи, хай заходить, бо Варвара Степанівна занудьгувала за ним, - усміхаючись, відкрила вона двері, випроваджаючи Петра.
- Все зроблю, як кажете, - ледь вклонився, як учив його управитель у концесії, Янчук, знову подивувавши головиху вихованістю.
- Не сумніваюся, адже ти вговорив мене вчинити неможливе, - сказала вже з порога. – Бувай здоровий! – закрила вона врешті двері кабінету.
- Довго ти був у неї, мені вже й чекати набридло, - звернулася до Петра в коридорі Горпина.
- Дозволила жити в читальні! Ось і листа із заявою несу до голови комуни.
- А як же із реабілітацією батька?
- Реабілітували, але батько вмерли.
- То тобі ж належить все ваше повернути!
- Нащо воно мені, тітко?!
- В комуні, значить, тепер будеш? – йшли вони коридором до виходу.
- Буду! Перцев і Горішній листа про звільнення від Петровського сховали, то батько через те і вмерли.
- Даремно ти не хочеш, щоб вернули тобі все ваше, Петре! Приходь до нас увечері, хай тато почують, як то все було.
- Прийду обов’язково! Дякую вам за милість! – аж зрадів Петро, що нарешті може поспішити до товариша, який чекав його під явором.
- Ого! Довго ти говорив з головихою! То дозволила тобі жити в читальні чи ні? – зустрів його Дмитро, радий, що нарешті дочекався.
- Написав заяву в комуну і ось несу її з листом. Може удвох сходимо?
- А чому в комуну, а не в читальню? – заглядав товариш на листа. – І печатка є!
- Тартак і читальня тепер комунівські, а це – штамп такий!
- Оце документ! Добре, бач, я тобі нараїв!
- Я і їй про це сказав.
- Невже сказав?! – поспішав Дмитро за Янчуком у захопленні...
У правлінні комуни-радгоспу хлопці голови не застали і страшенно тим засмутилися.
- Поїхав за саджанцями у Мліїв, - пояснив їм якийсь горбатий дядько з великими настовбурченими вухами. – Приходьте завтра по обіді, - сказав їм услід, як хлопці направилися до читальні через кручі.
Розхрістаний двір був порожній і самотній. Купа дров була звалена абияк, і хлопчаки знічев’я взялися складати їх у порядок. Заглядали у вікна, планували, обговорювали, яким буде Янчукове життя. Дмитро обіцяв принести з дому стару лавку, Петро сподівався випросити щось у тітки Оксани...
- Кобила за ділом, а ти, як те лоша, і собі за нею, - сварливо зустрів хлопців дядько Левко у своєму дворі геть по обіді. – Як то можна, адже я жду?! – гримав.
- Передавала вам поклін Варвара Степанівна, просила навідатись, бо заскучила, - намагався загасити дядькову злість Петро.
- Сказала, що заскучила? – повеселів ураз дядько Левко. – Оце історія! А ти тепер, значить, будеш комунаром? Діла твої, Боже! Куди тільки не кидає людину доля!.. Обідайте хутко та до роботи! – уже вдавав він сердитого.
Ввечері, як усі дядькові доручення хлопцями були виконані, і всі повечеряли, дядько Левко, кахикаючи, ще раз звелів Петрові оповісти все докладно. Слухаючи, він то обурювався і навіть лаявся, то хвалив головиху, то гримав на Янчука.
- Ти мені не велемовствуй, а кажи все в деталях! Так і сказали, що був реабілітований і звільнений? А чому ж ти мені одразу цього не сказав?!