У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший

Тільки чебрець пахне так же й досі, тільки каланча стоїть там же, правда, із забитими навхрест дверима, мовчазна й осиротіла, тільки написи на камінні ті ж, що й колись. Петро виполює бур’яни на могилках бабусі й дідуся Притулів, накладаючи їх цілі купи між горбиками, хто-зна й чиїми, без хрестів і будь-яких знаків.

Вражають Петра верхи собору і церков без хрестів. Згори вулиці міста здаються Янчукові вужчими і тихішими, ніби приспаними. Це ними на Великдень он із того собору батько приводив до себе на обід цілі вервечки сліпців, і вони сідали за один стіл, чекали, поки сім’я помолиться і сяде поряд у тісноті. Петро тоді мав наказ від батька прислуговувати за обідом, подавати страви, прибирати тарілки, а потім чемно випроваджати всіх за хвіртку на вулицю.

“Благослови, Боже, і у цей Великдень, у день Різдва Христового, Спаса, Покрови снідь нашу”, - хрестився батько, і всі починали їсти. “Снідь”, як правило, була дуже смачна, але Петро встигав скуштувати її раніше, виклянчивши у матері, а по сусідству із брудними смердючими жебраками вона йому мимоволі верталася “веканням”.

“Тримайся пристойно!” – ніби спокійно, але металевим голосом обзивався, бувало, батько, пронизуючи сина гострими глицями очей, або лупив із усіх сил грушевою ложкою в лоба так, що аж іскри з очей зблискували. Закінчувалося оте хлібосольство, як правило, тим, що старці залишали двір, обдаровані усим зі столу, бажаючи “спасителеві” добра й щастя, а Петро закривав за ними хвіртку і вертався сповістити, що він належно випровадив святих людей.

“Так то ти, негіднику, шануєш Божі заповіді любові до ближнього! – кидав батьків запотиличник хлопця на підлогу, запалюючи іскри в його очах. – Ставай на коліна і проказуй вголос “Вірую во єдиного Бога”, мерзотнику!”

“Боже праведний! – сплескувала руками мати в риданні під дружний плач решти. – Хоч би на честь свята ти заступився за нас, нещасних!”

“І ти хочеш?! Ти завжди хочеш! – хапав він матір за довгу косу і кидав із силою на Петрика. – Нащадила їх, безбожників, сука твоя мати!..”

“Ги-и-и!” – вискливо плакали в один голос дівчатка, притьмом втікаючи до валькірчика, підштовхуючи найменшого Степанка.

“Гадаєш, не знаю, як ти спровадила Тодося? – продовжував батько трястись коло матері. – Коли б не так, і харч на дорогу поклала! – починав він перевзуватися, діставши із шафи свої робочі чоботи. – До чого нас довели ці паскудники-радці?.. Скоро десять літ ношу ось, і як нові! – міняв тему. – І костюм як новий! Матерія і шкіра колись були справжніми, а тепер, я тебе питаю, що? Негідь, хлам, паскудство! І два місяці не поносиш, а воно вже розлізлося по живому! Хіба за таке життя я воював по отих душегубних фронтах до крові?! Чи для себе ми здобували волю і добробут, чи для оцих наїздців тилових пацюків?!” – ховав святкову чумарку, костюм і начищені чоботи до шафи.

А слідом починалося для Петра заведене святе письмо: пливли плином із хлопцевих уст “Золотий вік Ізраеля”, “Ілій і Самуїл”, “Вино і сикер”, “Давид, син Іесея, і цар Саул”, “Хвалькуватий филистимлянин Голіаф і його смерть у поєдинку”, “Будує Давид Єрусалим на горі Сіон”, “Родить Версавія Соломона”, “Стає царем над Ізраілем  і Іудеєю син Соломона Ровоам”, “Лишає Соломон світові дві книги: Гада і Нефала”, “Гостить Соломон дуже вродливу й багату царицю Савську”…

Пеклося, горіло вогнем Петрове серце, бо манила його магнітом вулиця і чарівно-прекрасний світ за містом – куди тому Сіонові із його красотами! Кишіла від співу птаства діброва, горіли на сонці і кликали простори Притясминня й луки, літала на базарищних гойдалках молодь, ніби сперечаючись у веселості й святковості, запрошували до себе циганські шатра-намети: дзвеніли скрипками, гуділи бубнами, кликали піснями й танцями, били в небо  веселістю, відчайдушністю і волею під виляски батогів і стрясання в’юнких тіл циганок у рясному шатті!.. Янчук від тих спогадів веселішає й ніби здоровішає, згадуючи пережите й перейдене…

Доїдено останнього окрайця хліба із салом і цибулиною із кошелика, подарованого головихою, навіть крихти витрушені. Ні їжі, ні грошей, ні пристанища!.. Правда, має ще добротні черевики і полатану куртку!..

В долині бовваніє дядькова Пилипова хата, і Петро усвідомлює, що треба там шукати своїх серед живих: тітку Оксану та її дівчат. “Ага, он і берег їхній! А там що? Ніби коза припнута пасеться з козеням! Значить, є хтось живий! – радіє подумки. – Як то вони приймуть мене?.. А може і з наших хто вижив? Дядина, напевно, знає, -  зводиться і поспішає до двору. – Так і є, живі!” – відкриває хвіртку і заходить у двір.

- Ти, Петрику?! Живий?! Боже великий! Звідки ти взявся? – остовпіло здійнявши руки, зустрічає хлопця дядина Оксана із ошелешеними дівчатками на порозі хати. – Проходь же, сідай на лаву. А виріс як! А змарнів! Чи ще хто із ваших живий? Не знаєш? І ми не відаємо. Гадали, що всі ваші померли, а ти ось живим виявився, то може й ще хто десь вижив, - кинулася дядина до мисничка за чашкою, щоб налити хлопцеві молока з глечика. – Подай, Мариню, хліба братові. Сідай, підснідай, чим Бог послав, та оповідай, де ти був і як вижив.

Петрові неймовірні розповіді тяглися чимало часу, не перериваючись… Янчук утвердився в думці, що із сім’ї серед живих лишився він один, від тітки дізнався, що батько був реабілітований, але в Чигирин не повернувся, що Гармаші: тітка Палажка із дядьком Самійлом, Галею і Васильком – живуть там же у селі, але рідні й знати не бажають, що всі Вертепи померли, що про Лісних, Трикопів і тітку Килину – ні слуху, ні духу.