Тягар пристрастей людських

— Не такий непотріб, як я гадав, — озвався Філіп.

Правду кажучи, портрети були написані неочікувано майстерно. Автор вправно поборов усі труднощі, а мазки були покладені з несподіваною та навіть привабливою сміливістю. Фланаґан, не знаючи нічого про прийоми й техніку, писав так легко, наче людина, що ціле життя займалася мистецтвом.

— Якби картини заборонялося роздивлятися довше тридцяти секунд, ви стали б видатним художником, — пожартував Філіп.

Серед молоді не заведено було розбещувати одне одного надмірними лестощами.

— У нас в Америці ніхто не має часу дивитися на картину довше, ніж тридцять секунд, — засміявся хлопець.

Попри те що Фланаґан був найлегковажнішою людиною на землі, його серце залишалося несподівано чуйним, і це надзвичайно тішило. Варто було комусь захворіти, він перетворювався на сестру милосердя. Його веселий настрій допомагав краще за будь-які ліки. Як багато його співвітчизників, американець був позбавлений англійського страху перед сентиментальністю, що змушує приховувати емоції, і, не вважаючи демонстрацію почуттів смішною, дозволяв собі виявляти щире співчуття до друзів, які вскочили в халепу. Він одразу помітив, як пригнітило Філіпа те, що йому довелося пережити, і з непідробною добротою завзято взявся розважати друга. Він знав, що англійців завжди смішать американізми, і навмисно зловживав ними, без упину базікаючи щось фантастичне, піднесене та веселе. Трохи пізніше вони пішли повечеряти, а потім рушили до «Gaite Montparnasse», улюбленого розважального закладу Фланаґана. Коли вечір добігав кінця, його гумор розквітнув пишним цвітом. Хлопець чимало випив, але більше сп’янів від власної жвавості, ніж від алкоголю. Він запропонував піти до «Бал Бюльє», і Філіп, почуваючись занадто стомленим, щоб лягати спати, залюбки погодився. Вони сіли за столик на платформі збоку, це було підвищення, з якого можна було спостерігати за танцями, і випили по кухлю пива. Незабаром Фланаґан побачив друзів і з шаленим вереском перескочив через загорожу туди, де вони танцювали. Філіп розглядав людей. «Бюльє» був не надто модним закладом, однак у четвер увечері тут було людно. Прийшло чимало студентів різних факультетів, але здебільшого сюди навідувалися службовці чи розпорядники крамниць, убрані в свій повсякденний одяг, готові твідові костюми чи погано пошиті фраки. Місця для капелюхів не було, тому доводилося танцювати, не знімаючи їх із голови. Деякі жінки скидалися на служниць чи розмальованих повій, але більшість їх були продавчинями, вбраними в дешевий одяг із претензією на моду, з того берега річки. Хвойди намагалися наслідувати актрис м’юзик-холів чи танцюристок у кабаре — їхні очі були щедро підведені чорним, а щоки зухвало червоніли. Залу освітлювали великі, низько підвішені білі ліхтарі, які підкреслювали тіні на обличчях; від них усі риси здавалися різкішими, а кольори кричущими. Жалюгідне видовище. Філіп перегнувся через бильця, витріщаючись на танцюристів і вже не прислухаючись до музики. Гості танцювали завзято, повільно кружляли залою, майже не розмовляючи та зосередившись на рухах. У приміщенні було спекотно, й обличчя блищали від поту. Філіпу здалося, що всі ці люди забули про маски, які завжди носили, відкинули всі умовності й тепер виглядали такими, якими були насправді. У цю мить забуття вони дивним чином нагадували тварин: хтось лисиць, хтось вовків, а в декого були видовжені й недолугі овечі морди. Шкіра у них була сірою від нездорового способу життя та поганого харчування. Їхні риси загострилися від ницих бажань, а маленькі брехливі оченята неспокійно бігали. У їхній зовнішності не було нічого шляхетного, і відчувалося, що для кожного з присутніх життя — це низка жалюгідних турбот і ницих думок. У повітрі задушливо пахло людською плоттю. Однак танцювали тут пристрасно, наче ними зсередини керувала якась невідома сила, і Філіпу здалося, що людьми рухає виключно жага задоволень. Вони розпачливо шукали, як утекти від жахливого світу. Мрії про насолоду, які Кроншоу вважав єдиною рушійною силою людських вчинків, сліпо штовхали вперед, але гарячкуваті бажання позбавляли своїх господарів останньої краплі задоволення. Потужний вітер відносив безпомічних людей невідомо куди й невідомо чому. Здавалося, наче над ними нависає лиха доля, і всі танцюють так, мовби під ногами ось-ось розкриє пащеку темрява. Тиша була важка й тривожна. Вочевидь, життя налякало цих людей так, що відібрало у них дар мови, і крики, що рвалися з серця, застрягли у горлі. Погляди у них були змучені й похмурі, та попри звірячу хтивість, що спотворювала їх, попри посередність облич і жорстокість, попри тупість, що була найгіршою з усього, — страждання, яке застигло у поглядах, надавало натовпу страшного й жалюгідного вигляду. Філіп ненавидів їх, проте його серце краялося, переповнюючись співчуттям.