Тягар пристрастей людських

50

Філіп не міг викинути з голови думки про трагічну подію. Найбільше його турбувало те, що зусилля Фанні були марними. Ніхто на світі не міг би працювати впертіше й щиріше за неї; дівчина всім серцем вірила у свої сили, але, вочевидь, у самій лише самовпевненості небагато сенсу; вона була властива всім Філіповим друзям, включно з Міґелем Ахурією, однак хлопця приголомшував контраст між героїчним завзяттям іспанця та банальністю його творів. Нещасливі шкільні роки Кері породили схильність до самоаналізу; цей гріх, підступний, як наркоманія, настільки заволодів хлопцем, що той вивчав свої почуття з особливою уїдливістю. Він не міг не помічати, що мистецтво впливає на нього не так, як на інших. Лоусон від гарної картини миттєво завмирав. Його сприйняття було інстинктивним. Навіть Фланаґан відчував дещо, до чого Філіп приходив за допомогою роздумів. Його власне сприйняття було інтелектуальним. Кері не міг позбутися думки, що, маючи артистичний темперамент (ця фраза йому не подобалася, але вигадати щось краще не вдавалося), він зміг би сприймати красу емоційно й безпосередньо, як вдавалося це його друзям. Юнак почав замислюватися, чи володіє ще чимось, крім поверхової спритності рук, яка дозволяла вправно копіювати побачене. А вона ж нічого не варта. Філіп навчився зневажати технічну вправність. Важливо було відчувати світ як художник. Лоусон писав у певному стилі, тому що цього вимагав його характер, але за спробами наслідування та студентською сприйнятливістю до чужого впливу зблискувала індивідуальність. Філіп дивився на власний портрет Рут Челіс і тепер, коли минуло три місяці, розумів, що це лише холопська копія роботи Лоусона. Він почувався порожнім. Писав розумом, хоча чудово знав, що варті чогось тільки картини, написані серцем.