Тягар пристрастей людських

— Не прикидатимуси, наче петраю в мистецтві, — сказав він. — Надіюся, за картини заплатять пару копійок, чи нє?

— Ні, — відрубав Філіп.

— Меблі не коштують і десяти шилінгів.

Альберт Прайс не розмовляв французькою, і владнати всі справи довелося Філіпу. Йому здавалося, що ніколи не вдасться поховати це бідолашне тіло під землею: документи слід було зібрати в одному місці, а підписати в іншому; необхідно було обійти цілу низку чиновників. Три дні Філіп займався похороном із ранку аж до ночі. Урешті-решт вони з Альбертом Прайсом провели катафалк на цвинтар Монпарнасу.

— Я хочу, шоб усьо було по-людськи, — запевняв Альберт Прайс, — але викидати гроші псу під хвіст не буду.

Холодний сірий ранок зробив коротеньку церемонію просто жахливою. На похорон прийшло з півдюжини людей, які навчалися разом із Фанні в студії: місіс Оттер, через те, що вона була massière і це був її обов’язок, Рут Челіс через своє добре серце, Лоусон, Клаттон та Фланаґан. За життя вона нікому не подобалася. Філіп роззирнувся, оглянув цвинтар, де притискалися один до одного пам’ятники (якісь із них — дешеві й невигадливі, інші — кричущий потворний несмак) і здригнувся. Тут панувала жахлива вбогість. Коли вони вийшли з кладовища, Альберт Прайс запросив Філіпа пообідати з ним. Чоловік уже добряче остогид Кері, до того ж Філіп втомився: його мучило безсоння, перед очима постійно з’являлася Фанні Прайс, що звисала зі цвяха у стелі в розірваній коричневій сукні; але вигадати відмовку йому не вдалося.

— Поведіть мене кудись, де нас нагодують від пуза. Усе це погано впливає на мої нерви.

— Найкраще місце в цьому районі, мабуть, «Лавеню», — озвався Філіп.

Альберт Прайс, зітхнувши з полегшенням, вмостився на оксамитовому сидінні. Він замовив чималий обід і пляшку вина.

— Ну, я радий, шо всьо скінчилоси, — озвався він.

Він засипав Філіпа хитрими запитаннями, і хлопець зрозумів, що чоловіка неабияк цікавить, як живуть у Парижі художники. Їхнє життя здавалося йому гідним жалю, однак Альберт страшенно хотів дізнатися подробиці оргій, які малювала йому уява. Лукаво підморгуючи і весь час хихочучи, він наполягав, що все добре розуміє і нехай Філіп нічого не приховує. Він багато чого побачив за своє життя і багато чого знає. Містер Прайс поцікавився, чи бував хлопець у тих місцях на Монмартрі, про які шириться слава від «Темпль-бару» аж до Королівської біржі. Йому хотілося б зазирнути до «Мулен Руж». Обід був те, що треба, а вино неперевершене. Їжа потихеньку перетравлювалася і налаштовувала Альберта на нові пригоди.

— Візьмемо троха бренді, — запропонував він, коли принесли каву, — і чорт із тими грішми.

Чоловік потер руки.

— Знаєте, я вже подумую, може, переночувати тут і повернутиси додому завтра. Шо скажете, гульнемо разом?

— Хай вам грець, ви думаєте, що сьогодні ввечері я водитиму вас Монмартром? — перепитав Філіп.