Давня історія України (в трьох томах). Том 1: Первісне суспільство

Таким чином, вивчення поховального обряду показало, що у добу неоліту в Україні використовувалися два варіанти поховання: трудопопокладення та трупоспалення. Останнє відоме у маріупольського населення та носіїв культури лінійно-стрічкової кераміки. Усі трупоспалення у могильниках маріупольської області здійснювалися поза місцем поховання, а потім переносилися до могильної ями. Носії культури лінійно-стрічкової кераміки здійснювали трупоспалення на місці поховання, коли поселення Незвисько було вже залишене його мешканцями.

Рис. 52. Візерунок на денцях культових посудин азово-дніпровської культури. Неоліт.

Спалення трупу реалізовувало прагнення найповніше знищити людські залишки. Звичайно, так поводилися з померлими, яких найбільше боялися при житті, передусім з людьми, пов’язаними з культовою сферою. Про виділення їх, на думку Є. В. Антонової, свідчить численний та різноманітний інвентар, який демонструє ускладнення обрядово-міфологічного комплексу та віддалення мерців від живих[107]. Останнє вимагає спеціальних посередників, людей, що мали б змогу здійснювати зв’язок між общиною та померлим. На їхній основі у подальшому формується інститут жерців. Численний та різноманітний інвентар поховання у Незвиську дає можливість припустити виділення таких посередників у культурі лінійно-стрічкової кераміки. Один з таких людей, мабуть, пов’язаний з сакральною сферою, і був похований на даному поселенні.

Досить розвинутий поховальний культ демонструють могильники маріупольської області. Поховання супроводжувалися різним інвентарем, на поверхні створювалися жертовні площадки для церемоній, що входили до поховального ритуалу. Велику роль у останньому відводили вогню, про що свідчать залишки вугілля та сажі у похованнях, вогнища на поверхні, пізніше з’являються трупоспалення та вогнища у могильних ямах. Вогню звичайно придавалася очищувальна сила, що найяскравіше виявлялося у вогнищах, розведених на похованнях у ямах із множинними захороненнями, особливо перед покладенням туди нового померлого. Не виключено, що компонентом вогню, який символізував відродження, були вуглини в могилах. Цікаво, що при цьому надавалася перевага дубу, що його шанувало багато народів давнини.

Найрозповсюдженішим з періоду неоліту був обряд трупопокладення. Носії буго-дністровської культури ховали своїх померлих у традиціях землеробського населення, скоцюрблено на боці. Ця поза, на думку дослідників, символізує спокій та, можливо, майбутнє відродження. Населення маріупольської та дніпро-донецької областей ховало померлих випростано на спині. Окремі поховання були пов’язані або спеленуті, що С. О. Токарев пояснює намаганням знешкодити тих людей, яких боялися за життя, наприклад хоробрих воїнів, старійшин[108]. Нестандартні й поодинокі поховання у позі сидячи відомі у Маріупольському та Дереївському могильниках.