Твори в 4-х томах. Том 3

— І в мене теж нема.

— Але в тебе тепер є Марія.

— Так.

— Дивна річ, — сказав Агустін. — Відколи вона прийшла до нас, після того діла з поїздом, Пілар нікого з нас близько до неї не підпускала, пильнувала її, наче в монастирі кармеліток. Ти навіть уявити собі не можеш, як ревно вона її пильнувала. І ось приходиш ти, і вона віддає її тобі, наче в дарунок. Що ти на це скажеш?

— Зовсім не так було.

— А як же було?

— Вона доручила мені піклуватися про неї.

— І ото так ти піклуєшся — кохаєшся з нею цілу ніч?

— А чом ні?

— Гарне піклування!

— А ти хіба не розумієш, що піклуватись можна й так?

— Можливо, але так піклуватися про неї міг би кожен з вас.

— Не будемо більше говорити про це, — сказав Роберт Джордан. — Я кохаю її щиро.

— Щиро?

— На світі немає нічого щирішого.

— А потім? Після мосту?

— Вона піде зі мною.

— Тоді,— сказав Агустін, — не говорімо більше про це. Я зичу вам обом щастя.

Він підняв бурдюк і довго пив із нього, потім передав Робертові Джордану.

— Ще одне, Ingles, — сказав він.

— Кажи.

— Я сам теж її кохаю.

Роберт Джордан поклав йому руку на плече.

— Дуже кохаю, — мовив Агустін. — Дуже. Так, що навіть уявити не можна.

— Я можу уявити.

— Вона з першого погляду запала мені в душу.

— Вірю.

— Слухай. Я кажу все це тобі цілком серйозно.

— Кажи.

— Я до неї жодного разу не доторкнувся, нічого між нами не було, але я дуже кохаю її. Ти з нею не жартуй, Ingles. Хоч вона й спить із тобою, не думай, що вона хвойда.

— Я її завжди кохатиму.

— Я вірю тобі. І ще одне. Ти не знаєш, яка була б ця дівчина, якби не революція. Ти за неї відповідаєш. Вона справді багато натерпілася. Вона не така, як ми.

— Я одружуся з нею.

— Ні. Не в цьому річ. Це ні до чого, якщо в нас революція. А втім… — він кивнув головою, — мабуть, так було б краще.

— Я одружуся з нею, — сказав Роберт Джордан і відчув, як до горла йому підступає клубок. — Я її дуже кохаю.

— Згодом, — мовив Агустін. — Коли можна буде. Головне, що ти маєш такий намір.

— Так. Маю.

— Слухай, — сказав Агустін. — Може, я стромляю носа куди не слід, але чи багато дівчат ти знав тут, в Іспанії?

— Не дуже багато.

— Хто ж вони були, повії?

— Не тільки.

— Скільки ж їх було?

— Кілька.

— І ти спав із ними?

— Ні.

— Ось бачиш!

— Так.

— Я тільки хочу сказати, що Марія не легковажна дівчина.

— Я теж не легковажний.

— Якби я думав інакше, то застрелив би тебе ще минулої ночі, коли ти з нею лежав. У нас часто за таке вбивають.

— Слухай, хлопче, — мовив, Роберт Джордан. — Все це вийшло не так, як належить, але тільки тому, що обмаль часу. Часу — от чого нам бракує. Завтра треба буде битися. Мені то байдуже. Але для нас із Марією це означає, що ми все своє життя мусимо прожити за той час, який ще залишився.

— А день і ніч — це небагато, — сказав Агустін.

— Небагато. Але в нас були ще вчорашній день, і вчорашня ніч, і ця.