Твори в 4-х томах. Том 3
- Автор: Хемингуэй Эрнест Миллер
- Год: 1981
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Зарубежная классическая проза
Электронная книга - «Твори в 4-х томах. Том 3». Краткое содержание книги:
ЗА РІЧКОЮ, В ЗАТІНКУ ДЕРЕВ
СТАРИЙ І МОРЕ ОПОВІДАННЯ 50-х РОКІВ
Ти, думав він, дивлячись на кінчик мушки, що сиділа тепер нерухомо в прорізі прицілу, скерована на середину грудей командира роз'їзду, трохи праворуч від червоної емблеми, яка яскраво вирізнялася в промінні вранішнього сонця на тлі зеленкуватого плаща. Ти, думав він, тепер уже по-іспанському, притискаючи палець до спускової дужки, щоб він не торкнувся гачка й щоб не залунав передчасно квапливий, оглушливий гуркіт кулеметної черги. Ти, думав він, ось ти й помер у розквіті молодих літ. Ех ти, думав він, ех ти, ех ти. Але хай цього не станеться. Хай цього не станеться.
Він відчув, що Агустін, який лежав поряд, пирхнув, але стримав кашель і проковтнув слину. Потім, усе ще дивлячись понад змащеним воронованим стволом крізь отвір між гілками, все ще притискаючи палець до спускової дужки, він побачив, як командир завернув коня й показав рукою на ліс, до якого вели сліди Пабло. Всі четверо завернули й рушили клусом до лісу, і Агустін ледь чутно прошепотів:
— Cabrones!
Роберт Джордан подивився назад, туди, де Ансельмо кинув деревце.
Циган Рафаель пробирався до них між скель із гвинтівкою за плечем і двома сідельними саквами в руках. Роберт Джордан махнув йому рукою — мовляв, «лягай!» — і циган зник з очей.
— Ми могли покласти всіх чотирьох, — тихо сказав Агустін. Він був весь мокрий від поту.
— Так, — пошепки відповів Роберт Джордан. — Але хто зна, що сталося б, якби ми почали стріляти.
В цю мить він знову почув стукіт камінця, що скочувався вниз, і швидко озирнувся. Але ні цигана, ні Ансельмо не було видно. Він подивився на свій годинник, а потім угору й побачив, що Прімітіво знову й знову піднімає й опускає гвинтівку швидкими, короткими ривками.
Пабло випередив їх на сорок п'ять хвилин, подумав Роберт Джордан і одразу ж почув тупіт кавалерійського загону, що наближався.
— No te apures, — прошепотів він Агустінові.— Не хвилюйся. Вони проїдуть так само, як ті.
Загін з'явився на узліссі — двадцять вершників колоною по двоє, вдягнені й озброєні так само, як перші четверо, — шаблі в піхвах, автомати у футлярах. І так само, як ті четверо, вони вникли в лісі.
— Tu ves? — мовив Роберт Джордан Агустінові.— Бачиш?
— Їх багато, — сказав Агустін.
— Якби ми вбили тих чотирьох, то нам довелося б мати діло з цими, — тихо промовив Роберт Джордан. Серце його вже заспокоїлося, сорочка на грудях промокла від розталого снігу. Всередині в нього все наче заніміло.
Сонце щедро пригрівало, і сніг танув швидко. Він осідав навколо стовбурів дерев, а за стволом кулемета, перед очима Роберта Джордана, поверхня снігу була волога й дірчаста, бо згори його розтоплювало сонце, а знизу дихала теплом земля.
Роберт Джордан глянув угору, на Прімітіво, й побачив, що той дає йому знак: «нічого», — показуючи схрещені руки долонями донизу.
З-за скелі показалася Ансельмова голова, і Роберт Джордан помахом руки покликав його до себе. Переповзаючи від скелі до скелі, старий дістався до кулемета й ліг коло нього, розпластавшись на землі.
— Багато їх. Багато, — сказав він.
— Мені твої дерева вже не потрібні,— сказав йому Роберт Джордан. — Немає потреби далі садити ліс.
Ансельмо й Агустін усміхнулися.
— Обійшлося й так, а саджати дерева тепер небезпечно, бо ці люди ще вертатимуться назад, і вони, можливо, не такі вже дурні.
Йому хотілося балакати, а в нього це означало, що він тільки-но пережив велику небезпеку. Він завжди міг визначити серйозність пережитої небезпеки з того, чи дуже йому потім кортіло балакати.
— Добре я його замаскував, га? — сказав він.
— Добре, — мовив Агустін. — Добре, туди їх перетуди, усіх фашистів. Ми могли вбити тих чотирьох. Ти бачив? — спитав він Ансельмо.
— Бачив.
— Слухай, — сказав Роберт Джордан старому. — Тобі доведеться піти на вчорашній пост чи кудись-інде місце сам собі вибереш, — щоб постежити за шосе, як учора, й запам'ятати все, що на ньому діється. Це давно вже треба було зробити. Сиди там, поки посутеніє. Потім повертайся, і ми пошлемо когось іншого.
— А як же мої сліди?
— Підеш низом, тільки-но зійде сніг. Після снігу-на дорозі буде болото. Придивися до колії, чи багато проїхало вантажних машин і чи проходили танки. Ми нічого не зможемо з’ясувати, поки ти не принесеш відомості.
— Можна щось сказати? — спитав старий.