Твори в 4-х томах. Том 3
- Автор: Хемингуэй Эрнест Миллер
- Год: 1981
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Зарубежная классическая проза
Электронная книга - «Твори в 4-х томах. Том 3». Краткое содержание книги:
ЗА РІЧКОЮ, В ЗАТІНКУ ДЕРЕВ
СТАРИЙ І МОРЕ ОПОВІДАННЯ 50-х РОКІВ
— Два вельми гідних діла.
— Які ж саме?
Агустін взяв у рот ще трохи снігу й подивився на галявину, якою проїхали кіннотники. Потім він виплюнув розталий сніг.
— Vауа. Ну й сніданок! — сказав він. — Де той триклятий циган?
— Яке діло? — спитав Роберт Джордан. — Чого ж ти не кажеш, лихослове?
— Стрибати з літаків без парашута, — сказав Агустін, і очі його заблищали. — Це для тих, кого ми пожаліємо. А решту — поприбивати цвяхами до парканів.
— Ти кажеш мерзоту, — сказав Ансельмо. — Так у нас ніколи не буде Республіки.
— Коли я дивився на тих чотирьох і думав, що ми можемо вбити їх, я почувався, як та кобила, що чекає в загорожі на жеребця, — сказав Агустін.
— Але ти знаєш, чому ми їх не вбили? — спокійно спитав Роёерт Джордан.
— Знаю, — відповів Агустін. — Знаю. Але мене брала нетерплячка, як оту кобилу. Тобі не зрозуміти, якщо ти сам цього не відчував.
— Ти весь спітнів, — сказав Роберт Джордан. — Я думав, що зі страху.
— І зі страху теж, — сказав Агустін. — І зі страху, і з того іншого. Нема на світі нічого сильнішого за те, про що я сказав.
Так, подумав Роберт Джордан. Ми вбиваємо холоднокровно, а вони — ні, і ніколи холоднокровно цього не робили. Це їхня найсвятіша віра. Та, стародавня, що її вони мали ще перед тим, як нова релігія прийшла до них з другого кінця Середземного моря. Давньої віри вони ніколи не зрікалися, а лише затаїли й приховали її, даючи їй вихід у війнах та інквізиції. Це люди аутодафе — акту віри. Вбивати доводиться всім, але ми вбиваємо не так, як вони. А ти, подумав він, хіба тебе самого ніколи не поривало таке бажання? Хіба ти не відчував цього в Сьєррі? І під Усерою? І весь час, поки ти був в Естремадурі? І взагалі весь час? Que va, сказав він собі. Це було зі мною при кожному нападі на поїзд.
Облиш усі ці сумнівні літературні вправи щодо берберів та стародавніх іберійців і признайся, що тобі знайома радість убивства, як знайома вона кожному солдатові-добровольцю, заперечує він це чи ні. Ансельмо її не знає, бо він не солдат, а мисливець. Але і його не ідеалізуй. Мисливці вбивають тварин, а солдати — людей. Не обдурюй самого себе, подумав він. І не грайся в літературу. Ти давно вже заразився цим. І не думай погано про Ансельмо. Він щирий християнин. Рідкісне явище для католицької країни.
А я тоді був певен, що Агустіна охопив страх, подумав він. Природний страх перед боєм. А виявляється, це було оте. Можливо, звичайно, що він тепер просто вихваляється. Але страх теж був. Я відчував його всією долонею. Ну, гаразд, час кінчати ці теревені.
— Іди подивись, чи циган приніс їсти,— сказав він Ансельмо — Сюди його не пускай. Він дурень. Принеси все сюди сам.
І хоч би скільки він приніс, хай ще принесе. Я голодний.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ
Тепер уже ранок став справжнім травневим ранком, небо було високе й чисте, і Роберт Джордан відчував на плечах теплий повів вітру. Сніг швидко танув, а вони сиділи й снідали. Кожен дістав по два великих бутерброди з м'ясом і козячим сиром, а Роберт Джордан покраяв своїм складеним ножем цибулину на грубі кружальця й обклав ними м'ясо та сир між двома скибками хліба.
— Від тебе так тхнутиме, що фашисти на тому кінці лісу почують, — сказав Агустін, сам напхавши повен рот цибулі.
— Дай мені бурдюк, я прополощу рота, — сказав Роберт Джордан, відкусивши чималий шмат від бутерброда.
Ніколи ще він не був такий голодний; він сьорбнув вина, що відгонило смолою від шкіряного бурдюка. Потім випив ще трохи, високо піднявши бурдюк, щоб струмінь лився просто в горло; бурдюк торкнувся соснових гілок, що маскували кулемет, і голова Роберта Джордана теж лягла на соснове гілля, коли він задер її, щоб зручніше було пити.
— Хочеш іще один? — спитав Агустін, простягаючи бутерброд над кулеметом.
— Ні, дякую, їж сам.
— Не можу. Я не звик їсти так рано.
— Справді не хочеш?
— Не хочу. Бери.
Роберт Джордан узяв бутерброд і поклав його на коліна, вийняв цибулину з бічної кишені куртки, де лежали гранати, І розкрив ніж, щоб покраяти її. Він зняв тонку верхню лушпинку, яка забруднилася в кишені, потім відкраяв грубе кружальце. Зовнішнє кільце відпало, і він підняв його, надів на місце й застромив у бутерброд.
— Ти завжди їси цибулю на сніданок? — спитав Агустін.
— Якщо є.
— В тебе дома всі їдять її?
— Ні,— відповів Роберт Джордан. — Там таке не заведено.
— Приємно чути це, — мовив Агустін. — Я завжди вважав Америку цивілізованою країною.
— А чим тобі не подобається цибуля?