Твори в 4-х томах. Том 3
- Автор: Хемингуэй Эрнест Миллер
- Год: 1981
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Зарубежная классическая проза
Электронная книга - «Твори в 4-х томах. Том 3». Краткое содержание книги:
ЗА РІЧКОЮ, В ЗАТІНКУ ДЕРЕВ
СТАРИЙ І МОРЕ ОПОВІДАННЯ 50-х РОКІВ
— Слухай, — сказав Агустін. — Якщо я можу в чомусь допомогти тобі…
— Ні. Нам нічого не треба.
— Якщо я можу щось зробити для тебе чи для того стригунця…
— Ні.
— Правда, людина для людини мало що може зробити.
— Ні. Дуже багато.
— Що ж саме?
— Хоч би що діялося тут сьогодні й завтра, обіцяй цілком довіряти мені й виконувати мої накази в бою, навіть якщо вони здаватимуться тобі хибними.
— Я тобі довіряю. Надто після зустрічі з роз'їздом і відколи ти відіслав коня.
— Що тут такого. Розумієш, у нас єдина мета. Виграти війну. Якщо ми її не виграємо, то все інше — пусте. Завтра ми маємо зробити дуже важливе діло. Справді важливе. Буде бій. У бою потрібна дисципліна, бо під час бою дещо часом здається не таким, яким воно є насправді. Дисципліна має грунтуватися на довір’ї.
Агустін сплюнув.
— Це все не має ніякого стосунку до Марії,— сказав він. — Часу залишилося небагато, тож скористайтеся з нього по-людському. Якщо я можу в чомусь допомогти тобі — кажи. А в тому завтрашньому ділі можеш цілком покластися на мене. Якщо треба буде вмерти заради завтрашнього діла — що ж, я зустріну смерть охоче і з легким серцем.
— Мені теж так здалося, — сказав Роберт Джордан. — Але приємно чути від тебе такі слова…
— А ще, — додав Агустін, — отой, нагорі,— він показав туди, де Прімітіво, — людина, на яку можна покластися. Про Пілар взагалі нема що й казати, ти ще навіть гадки не маєш, яка це людина. Старий Ансельмо теж. І Андрес. І Еладіо. Він хлопець тихий, але надійний. І Фернандо. Не знаю, як ти на нього дивишся. Правда, на розум він не вельми бистрий. Він повільний, як віл, що тягне воза битим шляхом. Але воювати й виконувати накази es muy homble [94] Сам побачиш.
— Отже, все гаразд.
— Ні. Є двоє ненадійних. Циган і Пабло. Але люди Ель Сордо кращі бід нас рівно настільки, наскільки ми кращі від козячого лайна.
— От і добре.
— Так, — сказав Агустін. — Але я волів би, щоб воно відбулося сьогодні.
— Я теж. Аби покінчити з цим. Та нічого не вдієш.
— Ти гадаєш, що буде тяжко?
— Можливо.
— Але на серці тобі легко, Inglés?
— Так.
— І мені теж. Дарма, що так вийшло з Марією і взагалі.
— А знаєш чому?
— Ні.
— І я не знаю. Може, через погоду. Погода сьогодні дуже гарна.
— Хтозна. А може, через те, що будемо битися.
— Мабуть, що так, — сказав Роберт Джордан. — Але не сьогодні. Найголовніше, найважливіше, щоб нічого не сталося сьогодні.
І в цю хвилину крізь шелест теплого вітру у верховітті дерев здалеку долинув якийсь відгомін. Роберт Джордан ще не був певен, чи це йому не причулося; розтуливши уста, він почав прислухатися, зиркаючи на Прімітіво. На мить він наче знову почув якийсь звук, але тільки на мить. Вітер шумів у соснах, і Роберт Джордан весь напружився, прислухаючись. Потім знову почув той тихий відгомін, що долинав разом із вітром.
— Для мене це зовсім не трагедія, — почув він голос Агустіна. — Не буде Марія моєю — ну й гаразд! Перебуватимусь повіями, як і досі.
— Тихо! — сказав Роберт Джордан, не слухаючи його; вони лежали поряд, але він дивився в інший бік. Агустін швидко глянув на нього.
— Que pasa? [95] — спитав він.
Роберт Джордан приклав палець до уст і знову почав прислухатися. Знову долинув той самий звук. Він був слабкий, приглушений, сухий і дуже далекий. Але тепер уже не залишалося сумніву. Це був чіткий, різкий тріск кулеметної черги. Здавалося, десь дуже далеко вибухають одна за одною пачки маленьких петард.
Роберіт Джордан подивився вгору на Прімітіво. Той сидів, підвівши голову, обличчям до них, і приклавши до вуха зігнуту долоню. Коли Роберт Джордан подивився на нього, Прімітіво показав йому рукою на гребінь гірського пасма.
— В Ель Сордо б'ються, — сказав Роберт Джордан.
— То рушаймо їм на допомогу, — мовив Агустін. — Збирай людей. Vamonos!
— Ні,— сказав Роберт Джордан. — Ми залишимося тут.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ П'ЯТИЙ
Роберт Джордан подивився вгору й побачив, що Прімітіво підвівся й подає знаки гвинтівкою. Роберт Джордан кивнув головою, але Прімітіво ще й ще показував щось гвинтівкою, прикладав долоню до вуха й знов подавав ті знаки, немов боявся, що його не зрозуміли.
— Залишайся тут, біля кулемета, але не стріляй, поки не будеш цілком певен, що вони йдуть сюди. І навіть тоді не стріляй, а жди, коли вони дійдуть он до тих кущів. — Роберт Джордан показав пальцем. — Зрозумів?
— Так. Але…
— Ніяких «але». Я тобі потім поясню. Я йду до Прімітіво.
94
Він уміє як справжній мужчина (ісп.)
95
Що сталося? (ісп.)