Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця
- Автор: Ильченко Александр Елисеевич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4848-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця». Краткое содержание книги:
Казка була знайома, та Омелька слухали, а дід Варфоломій заграв тим часом, і жалібна пісня попливла, аж наче й справді забриніли в ній слова забитої сестриці…
— Калинова сопілка, — провадив Омелян, — ходила з рук до рук, аж поки не потрапила до тої, що вбила: «Ой помалу-малу, душогубко, грай…»
До страшної казки приграючи, свистіла дідова сопілка, а людей довкола менше не ставало, бо ж не так і багато на світі поганців, яким від тої казки схотілося б чкурнути геть…
Хто чкурнув, той чкурнув, а Данило Пришийкобиліхвіст таки встояв на місці, а іншим воно було й байдуже, тож і вибирали собі сопілку та й купували по шелягу.
Вибрав калинову й Михайлик, але Копистка, по-батьківському глянувши на незнайомого молодика, прираяв:
— Бери, сину, кленову: при соловейку різана.
— Та й що?
— Веселіша.
— Сількись! — відмовив парубок. — Я зараз такий веселий, що в мене до танцю заграє й калинова, — та й кинув до шапки шеляг.
— Чи, може, тобі кохану привабити тра? — пильно поглянувши на хлопця, спитав старий Копистка.
— Кохану, — просто відповів парубок, навіть не почервонівши.
— То інша річ! Бери калинову…
Вони з мамою рушили б далі, коли б не озвався до діда Омелько, Прудивусів брат:
— Мені також калинову, — та й блиснув зубами, наче ріпу гриз.
— У дорогу? — спитав Копистка. — До Москви?
Омелян кивнув.
— Чи ж дійдеш?
— Немає неможливого для смертних, як сказав Горацій…
— Свою дарую, — урочисто мовив Копистка і простяг молодикові калинову, улюблену, що з нею дід не розлучався років тридцять.
Вона була згори кругла, а далі — гранчаста, ота сопілочка з калиночки, ясенове денце.
Чи не ціле літо колись робив її старий Варфоломій.
Дротиною випалював.
Скельцем чистив.
Клаптем сукна з рудої свитки натирав.
Вперше грав на ній серед ночі — над річкою.
Потім попід стріхою тримав: нехай поповисить, нехай її продує мирославський вітер.
Потім кілька десятків років не розлучався з нею. Нікому й доторкнутись не давав. І ось тепер…
— Візьми, Омельку, — журно мовив старий, дунув востаннє та й віддав до рук хлопцеві.
— Спасибі, — подякував Омелько і тричі, як годилось, поцілувався з Кописткою.
— Вона в мене… той… зачарована.
— А як? — спитав Омелько.
— Сам побачиш…
Попрощавшися з дідом, Омелян і Прудивус уже були рушили далі, та Варфоломій сказав:
— Якщо зразу не слухатиметься, обріж її… чи розмочи… чи підсуши в дорозі.
— Гаразд! — і Омелько вклонився ще раз, і вони, рушаючи, перезирнулися з братом, з мартоплясом отим дурнуватим, з блазнем присусуватим, якого Омелько так любив за добре, за відважне серце і зневажав за все штукарське непотребство, за все горе, за всю ганьбу, заподіяну блюзнірським лицедійством рідному їхньому батенькові, старому гончареві Саливонові…
Коли брати пішли собі, потягла далі свого синочка і наша Явдоха, хоч він уже і принюхувався:
— Ми ж, мамо, й не обідали сьогодні.
— Дарма! — сказала матінка.
— І вчора ж, мамо.
Явдоха суворо мовила:
— Пора до коваля.
— Але ж, мамо…
— До коваля! — і марна річ була б тої хвилини з нею сперечатись.
Звично побравшись за руки, вони знов заспішили на вишгород, туди, де чорніли руїни домініканського монастиря, де мрів на башті видний здалека сокіл, який останніми днями ніби й не злітав звідти ні на часину.
Мати вже не потурала парубкові й ніде йому, босоногому, спинятись більш не дозволяла.
Була ж бо клечальна субота, і ковалик-москалик, той не відомий їм Іванище, міг от-от з родиною піти до церкви.
Хоч до церкви ще й не дзвонилося, хоч і було задосить часу до початку вечірньої відправи, єпископ, готуючись до служби Божої, як те в нього водилося, мав би вже й зосередитись, одрішаючись од справ земних і душею воспаряючи до Бога, але зараз, звичний порядок порушуючи, він був не на самоті з Богом…
Архієреєві потрібно було б поміркувати й про завтрашнє празникове казання, але й цього він зробити зараз не міг.
Його преосвященство сидів біля столу — під старезною високою вишнею, в саду, поза будинком, скинувши клобук і рясу, в самих лише полотняних, по-козацькому рясних шароварах та в сорочці, вишиваній руками молоденької племінниці, Ярини Подолянки, що з недавньої пори хазяйнувала в архієрейській господі.