Остання любов президента
- Автор: Курков Андрй
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга — Богдан
- ISBN: 966-692-603-2
- Переводчик: В. Саган
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Остання любов президента». Краткое содержание книги:
У кабінеті стояли три книжкові шафи з сірими картонними коробками. Коробки стояли, як книги, і на кожній фломастером був написаний код — цифри та літери.
Міла відразу пояснила тій пані, що вона перекладач. Це мені було зрозуміло й без мого знання німецької. Пані кивнула. Потім поглянула на мене.
Вона була одягнута у темно-синій костюм і блакитну блузку з білою хусточкою, пов’язаною навколо шиї. Рідке волосся було коротко підстрижене, і я мимоволі перевів свій погляд з її зачіски на коротенький їжачок Мілиного волосся.
— Вам доведеться пережити кілька важких днів, — почала пані.
Я уважно дивився на неї та ще уважніше прислухався до Мілиних слів.
— За законом, ще ненароджені старші двадцяти чотирьох тижнів юридично є повноправними громадянами, — Міла перекладала слова реєстратора. — Ваші діти, незважаючи на їхню смерть, мають бути поховані за всіма правилами. Ви повинні дати їм імена. Я випишу їм свідоцтва про народження і свідоцтва про смерть. Ви можете поховати їх тут або кремувати і перевезти прах для поховання туди, де ви живете. Вам усе зрозуміло?
Я обернувся до Міли, кивнув їй. Потім збагнув, що підтвердити моє розуміння я мав би й пані-реєстраторці. Їй я також кивнув.
У моїх очах з’явилися сльози. Я стримував їх лише силою волі. Здавалося, що якщо я хоч на мить послаблю цю силу, то вони поллються річкою з моїх очей. Будуть текти на підлогу, і знову хтось критично погляне на калюжу біля моїх ніг.
У мене боліли плечі. Ніби я, надриваючись, щойно на власному горбі переніс кудись дуже важкий камінь. У мене, здається, боліло все. I дуже хотілося заплющити очі. Закрити, як водопровідний кран. Наглухо, і щоб сльози залишилися усередині. Моє самовідчуття поступово ставало якимось механічним, ніби усе живе всередині мене заховалося, причаїлось.
— Може, кави? — продзвенів чийсь голос.
Хто тут мені пропонує каву? Міла чи пані? Я подивився на кожну окремо. Зрозумів, що пропозиція була від пані. Заперечливо похитав головою.
— Я вас не кваплю, ви маєте один день для прийняття рішення. Порадьтеся з дружиною, а потім приходьте!
144
Крим. 31 грудня 2015 року.
Все начебто нічого, але відсутність снігу мене турбує. Майї однаково, вона бродить заміською резиденцією з келихом чудового французького шампанського. Почувається королевою, яку залишили фрейліни. Дійсно, я не подумав про те, що постійно перебувати разом з нею мені буде нудно, а їй більше ні з ким бути. На годиннику — за п’ять хвилин десята. З їдальні долинає брязкіт посуду, обслуга готує святковий стіл. Львович пішов перевіряти обстановку в країні, і перевіряє її вже півгодини. Хоча, що там її перевіряти. Зараз будуть новини, ось тобі і вся обстановка. Новини, до речі, перебувають під чітким контролем людей Львовича, тож жодна з поганих новин цього року в країну вже не просякне. Не можна псувати свято народові. Все інше можна, але це не я так вважаю. Так виходить.
Я присідаю на диван перед великим плоским телеекраном, що висить, як картина, на протилежній стіні. Беру з мармурового кавового столика пульт. Натискаю на кнопку, і якісь там рідкі кристали оживляють телевізор. Диван здається мені жорсткуватим: це моя пам’ять провокує скорботу за викраденим диваном майора Мельниченка.
У залі я залишаюся з собою наодинці. Моє «Гей!» лунає гучно та віддається ледве чутним відголосом.
Зазирає помічник. На його обличчі — втомлене «чого бажаєте?».
— Скажи Львовичу: нехай перевірить, чи знайшли диван!
Помічник щезає, а на телеекрані вже заставка новин першого каналу.
Спочатку — репортажі з головних вулиць обласних центрів, миготять головні ялинки Житомира, Луганська, Сімферополя, Львова. Найбідніша та найменша — у центрі Ужгорода. «Треба запам’ятати!» — наказую я своїй пам’яті. Потім — репортаж з Печерської лаври. Пізніше — Володимирівський собор та повідомлення про нове диво: заплакала ікона нового святого великомученика Володимира. Ікону показують широким планом. Під очима святого Ульянова дійсно дві мокрі доріжки сліз. На колінах перед новою чудотворною іконою стоять кілька бабусь та пара молодих людей. Ось ще хтось стає перед нею на коліна та ревно хреститься. Камера опускається, одночасно повертаючись об’єктивом до обличчя цього богомольця. Мабуть, оператор теж стає на коліна. «Бісова личина!» — вихоплюється в мене, коли обличчя богомольця заповнює весь екран. Це ж Казимир, власник української електрики. Він дивиться у об’єктив телекамери так напружено й чуттєво, що з його очей, здається, от-от потечуть сльози.