Остання любов президента
- Автор: Курков Андрй
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга — Богдан
- ISBN: 966-692-603-2
- Переводчик: В. Саган
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Остання любов президента». Краткое содержание книги:
«Я бажаю українському народові щастя, благополуччя, процвітання та економічного дива!» — промовляє він, а на його обличчі написано зовсім інше: «Як мені вас шкода, бідних, нікчемних жебраків, замордованих сьогоднішньою владою».
— Ах ти ж лайно! — кажу я екранові та обертаюся до дверей. Де в біса цей Львович? Кого він залишив у Києві наглядати за ефіром?
Коля Львович з’являється тільки на прогнозі погоди. Я вимикаю телевізор.
— Ти новини дивився? — мої очі сердито впираються в його обличчя.
— Ні, я тут...
— Що ти тут? Хто вам дозволив пускати в ефір Казимира і його побажання українському народу? Якого хера?
Львович розгубився. Зрозуміло, що цього з ним не узгоджували.
— Я дізнаюся, я усіх на х... звільню! — бурмоче він.
— Національний канал на кого працює? — продовжую я.
— Зачекайте п’ять хвилин! — мало що не вигукує Львович та зникає.
Хер з ним, нехай собі розбирається! Я піду до Майї, нехай заспокоює мене, бо я їм такий Новий рік влаштую, що їм закортить у старому залишитися!
145
Київ. Квітень 1992 року. Неділя.
Мама відчиняє мені двері та посміхається. Дивно, як це багато означає — жити окремо! Протягом останнього місяця вона мені нічим не дорікнула. Щонеділі я приїжджаю до неї. Ми снідаємо та їдемо до Дмитра.
У коридорі квартири-«хрущовки» пахне яловичими котлетами та гречаною кашею. Саме тут у коридорі стоїть її єгипетська шкіряна господарська сумка з передачею для брата. Я знаю, що коли нахилитися до сумки, то запах свіжої лікарської ковбаси переб’є запах яловичих котлет. Але навіщо нюхати чуже?
Сніданок закінчується дефіцитною індійською розчинною кавою. Цю каву мама вважає дефіцитом традиційно вже років із десять. Я підтакую їй через почуття солідарності.
— Ти б нас із Дмитром хоч раз запросив би до себе у ресторан, — говорить мама, взуваючи чоботи. Потім вона з важкістю застібає на чоботах блискавки, одягає пальто.
— Запрошу! — обіцяю я. — Потрібно лише день підібрати, щоб нікого не було!
На «тринадцятому» автобусі ми під’їжджаємо до кладовища «Берківці», де можна пересісти на «тридцятий» маршрут та доїхати прямісінько до прохідної Дмитрового психпритулку. Я несу сумку і намагаюся здогадатися: що там у ній, крім лікарської ковбаси. Сумка важить майже десять кілограмів!
Переходимо дорогу, я обганяю матір та йду на зупинку «тридцятого».
— Сергію! — гукає мене мати.
Я озираюсь.
— Давай зайдемо на хвильку! — вона вказує поглядом на центральний вхід міського кладовища.
— Навіщо? — запитую я, а сам думаю: з нашої родини там ніхто не похований... Але, здається нещодавно від раку померла мамина подруга... Можливо, до неї?
Я погоджуюся, і ми разом заходимо у ворота кладовища.
«Аби тільки не далеко», — думаю я, відчуваючи рукою вагу господарської сумки. Адже цвинтар великий, з кінця в кінець і за півгодини не перейдеш!
Але мама звертає з центральної алеї ліворуч та веде мене у напрямку госпдвору з одноповерховими непримітними будівлями.
Я озираюся на розставленні просто неба шматки полірованого граніту та мармуру — заготовки для пам’ятників.
— А Сєва де? — запитує мама в неголеного чоловіка у ватянику і з молотком у руках.
— Сєво! — волає роззираючись він. — До тебе прийшли!
За кілька секунд з’являється Сєва, якому на вигляд можна дати років із п’ятдесят. Він теж у ватянику, зелених офіцерських штанах, заправлених у кирзові чоботи.
— Усе гаразд! — доповідає він мамі. — Я слів на вітер не кидаю!
Він веде нас між огорожею та будівлями на невелике подвір’я, де під накриттям лежать на темних від вологи дошках вже готові пам’ятники.
Зупиняємося перед темним полірованим гранітом, на якому золотистими літерами видруковано:
«Бродський Давид Ісаакович.
12 жовтня 1922 року — 9 березня 1992.
Дорогому дядькові з любов’ю сім’я Буніних».
А над написом — свіженький керамічний фотоовал з обличчям старого, якого ледве можна впізнати.
— А звідки ти все це про нього знаєш? — я здивовано дивлюсь мамі у вічі. — I дату народження, і прізвище? Навіть я цього не знав!
Вона мовчки простягає мені посвідчення члена ДТСААФ, яке узяла з пакета із документами.
— Покладеш назад, — каже вона.
На її обличчі тиха радість, ніби вона щойно виконала якийсь святий обов’язок.
— Постривай. — Я зупиняю свій погляд на даті смерті. — Адже він помер раніше!
— Він помер після того, як написав заяву у ЖЕК з проханням тебе прописати. — Мама розмовляє зі мною пошепки, одночасно дивиться скоса на Сєву, який відійшов до огорожі перекурити.