У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший

Секція 13.

У злиднях і злигоднях

Петрові Янчукові по довгій, аж так розтягнутій у часі дорозі до рідного міста серед степів, байраків та перелісків приємно згадувати відтинок просвітно прожитого ним часу, в який не судилося йому вмерти, хоч усе невблаганно вело до того. Вижив сам і побачив врятованих людей та їх творіння, перейшовши Верещаки, Вершеці і Стецівку, від якої вже рукою подати до Чигирина. Шлях в’юниться, підскакує на горбища, темносірою крайкою пірнає в долини, ожурливлює його жайворовим співом згори, клечає дібровами. Коли б не спогади про кишла, що встають у пам’яті і підкошують ноги жахом, огидою, підлотами, брудом і сороміцтвом, небо над ним було б нетьмарним і журкотливий жайвір у ньому не змовкав би.

Мимоволі згадується, як бився й він для вивчення прийомів та для розваги перед паханами з хіляями й фраєрами за оту хахлячку Олитку, яку по черзі гвалтували жмурі, сявки та шкети, тримаючи фасон, до втрати нею свідомості, наслідуючи законників, за їхнім наказом і під їх наглядом. Ті остогидливі оргії, як не гнав їх від себе, вставали в пам’яті і переслідували його кайфами і чувихами, розпустою і смертями, кліщеннями, корченнями, завиваннями, гиканнями, гарцюваннями, як навіжених, дівчат під паханами. Недарма він вирішив тоді тікати якнайшвидше і якнайдалі! Адже побачив навіч, власними очима два світи, прочувши та пізнавши їх, як явища. Світ тяжкої праці й творення і світ паразитичного, ситого утриманства та нищення й плюндрування всього людського. Не лежала в нього душа до отого матюкового світу, як не лежатиме ніколи після всього пережитого й перенесеного...

Уже в Стецівці Петра, що набачився всього за мандрувальний понад рік часу і не боявся вже нічого, раптом злякало розп’яття Ісуса на хресті при роздоріжжі і цвинтарі над самотньою криницею із журавлем і прикутим цебром. Злякало так, що мусів спинитися, як перед лихою годиною чи долею, і роздивитися на нього, бозна-ким і коли намальованого, як на якесь забобонне приреченство і передвісну прикмету йому на подальше, про яке все менше мав уяву, чим ближче підходив. Те розп’яття було ніби позачасовим і позасмисловим, ніби безглуздям і нісенітницею, але ж дивувало фактом свого збереження отут над криницею.

Випив застійної і затхлої холодної води, витягши її цебром із криниці, втерся рукавом, хоч мав у кишені хустку, випрану Варею, і довго вдивлявся у тьмяні риси розіп’ятого і прицвяхованого Ісуса, чомусь порівнюючи його із батьком, аж поки не второпав, що може зустрітися з ним у рідному місті наяву, а втямивши те, не пішов пришвидшено, оглядаючись в острасі. Усвідомив, що не розп’яття злякало його, вселила жах його подібність до рідного батька і можлива зустріч із ним, якої Петро смертно не хотів допустити.

Стецівка виявилася наполовину вимерлою, проте якась жінка впустила його на ніч до хати, дала ночви вимити ноги та навіть пригостила убогим полудником. У неї Янчук побачив цілу в’язку старих газет, які її син, що тепер служив у армії, придбав колись для цигарок. Знічев’я хлопець попросив їх подивитися. Читав на призьбі довго й захоплено, бо були йому цікаві, найпаче тим, що писалося в них про Чигирин та Шевченківський округ. Господиня виявилася місцевою учителькою і нагадала Петрові Марту Давидівну із Вадиком, ще як ті жили у їхньому чуланчикові.

“Про з’їзд жінок-селянок у Чигирині та включення їх у соціалістичне будівництво”, - читав Янчук заголовки, – “Про перейменування села Кирилівки в Шевченкове”, “Про будівництво Буцької ГЕС”, “Про закінчення суцільної колективізації у Шевченківськім окрузі”, “Про реорганізацію Черкаського педтехнікуму в педінститут народної освіти”, “Про відкриття в Черкасах медтехнікуму”, “Про відправку із села Бештечки Жашківського району сорока підвід хліба державі понад план на честь пуску Харківського тракторного заводу”, “Про сімнадцять МТС, що стали до ладу на Черкащині”, “Про п’ятдесятиліття вождя й учителя всіх трудящих товариша Сталіна”, “Сталін і Червона Армія” самого Ворошилова, “Про Вапліте Хвильового”, “Про правий ухил у ВКП(б)”, “Хто-кого”, “Підсумок класової боротьби за побудову соціалізму в одній країні”, “Результати першої п’ятирічки”, “Кобзарі, як запеклі вороги революції та слуги світової буржуазії, і їх захисники в уряді – вороги народу”, “Про кінцеве знищення агентів світового імперіалізму автокефалістів-націоналістів та їх поплічників соціально-ворожих елементів серед куркулів та підкуркульників на чолі із мракобісом Липківським”...  

Вже засипаючи, Петро бачив в уяві то розіп’ятого над криницею Ісуса Христа, то сліпого кобзаря Вакулу на Чигиринському базарищі, де йому колись за шеляги доводилось крутити карусель діда Луки. Обидва привиділися йому й уві сні: ніби вів із ними суперечку, доводячи  обом, що їхня жертовність не на часі тепер, безглузда при побудові соціалізму й індустріалізації країни. Через оту нісенітницю він проснувся рано і мусів лежати тихо, аж поки господиня не встала, запропонувавши йому помитися та пригостивши сяким-таким сніданком перед подальшою дорогою.