Олена й Аспірин [Алёна и Аспирин - uk]

— Свідоцтво про народження Гримальської Олени Олексіївни, тисяча дев’ятсот дев’яносто п’ятого року народження, мати — Кальченко Любов Віталіївна, батько — Гримальський Олексій Ігорович. Грошей не пропоную — ви людина забезпечена, а Олена скромна, невибаглива дитина.

— Як… — видихнув Аспірин.

Прибулець підвівся, ховаючи ксивник за пазуху — разом із футляром.

— А ось так, Олексію Ігоровичу. Були шляхи до відступу, але ви відмовилися. Тепер прощавайте, сподіваюся, надовго.

— Це фальшивка! — Аспірин кинувся до дивана і схопив папірець. Імена й дати були не вписані чорнилом, як колись у метриці самого Аспірина, а вдруковані на кепській друкарській машинці, і лише підпис начальника РАГСу — від руки.

— Це фальшивка. Це просто смішно.

— Не смішно. — Прибулець зупинився перед розкритим піаніно, де на клавіатурі все ще спочивала голова порцелянової ляльки. — Тому що це справжній документ — принаймні у книзі громадського стану міста Первомайська зроблено відповідний запис.

— Не було… — Аспірин від обурення захлинувся. — Я ніколи не був у Первомайську…

— Були в Криму. Разом із Любою.

— Неправда! Це обман! Я цю, — Аспірин завертів головою в пошуках дівчинки, але її вже не було в кімнаті, — я її… Припиніть! Забирайте! Забирайтеся обоє!

Гість поклав руки на клавіші. Виник акорд. Аспірин здригнувся. Пальці гостя, довгі й засмаглі, з білими кісточками суглобів, забігали по клавіатурі, й Аспірин замовчав, бо від цих розрізнених звуків у нього мороз подерся по шкірі.

— Я вас попереджав, — тихо сказав прибулець. — Вона, звичайно, не подарунок. Але тепер, якщо ви якимось чином скривдите новоявлену Олену Олексіївну… Чули в Земфіри — «Але в тебе СНІД, а отже, ми вмремо»? Чули, ви ж ді-джей…

Він знову торкнувся клавіатури. Акорд; антикварний годинник конвульсивно смикнувся маятником і пішов швидше, ніж зазвичай — ніби демонструючи наполегливість.

— Ви її тут не пропишете! — вигукнув Аспірин. — Ясно? Я квартиру спеціально заповім… дитячому фонду! Ви її не одержите!

— Заткніться, — стомлено кинув босоногий, виходячи в передпокій.

Дівчинка стояла спиною до дзеркала, й далі бліда як смерть, у заляпаній кров’ю футболці. Губи її ворухнулися. Слів Аспірин не розібрав.

— Так, — сказав босоногий. — Тримай.

Знову сунув руку за пазуху і витяг маленький прозорий пакет. Простягнув дівчинці. Зависла тривала пауза; Аспірин бачив, що в простягненій руці прибульця — запаяні в поліетилен струни. І що дівчинка хоче взяти їх, але чомусь боїться підійти до чоловіка у светрі і забрати пакет із його рук.

Босоногий розтиснув пальці. Пакет повільно — чи так здалося Аспірину — впав на облицьовану плиткою підлогу.

— Прощай, малявко, — сказав босоногий. — Щасливого краху ілюзій.