Олена й Аспірин [Алёна и Аспирин - uk]

Гість обернувся, і ще не сказане слово вмерзло Аспірину в гортань.

— Він тебе бив, — сказав прибулець українською.

— Він мене привів! Я переночувала в нього!

— Він помилився. — Прибулець глянув на Аспірина, і тому захотілося стати тарганом і залізти під плінтус. — Ви ж помилилися, Олексію Ігоровичу?

— Я… — видавив Аспірин.

Дівчинка знову заговорила чужою мовою. Прибулець відвів очі від Аспірина (той полегшено відступив спиною в темну вітальню) і підійшов до дзеркала в передпокої. Аспірину в якусь мить здалося, що поверхня дзеркала покривається крижаними голчастими візерунками.

Прибулець поправив шнурок на шиї — червоно-жовтий шнурок, що ледь вибився з-під коміра. На грудях під светром випинався довгастий предмет, завеликий як для звичайного мобільника.

— Увімкніть світло, Олексію Ігоровичу.

— А… що?

— Я кажу, увімкніть світло у вітальні. Якщо вже намічається розмова.

Клацнув вимикач. Із темноти зринули зім’ятий плед на дивані, пляшка з-під коньяку, розкидані по підлозі журнали й диски.

Антикварний настінний годинник цокнув і зупинився. Аспірин навіть не здивувався, спостерігаючи, як смикається, скорочуючи амплітуду, маятник.

— Можна мені сісти на диван? — Босоногий посміхнувся. Він точно ні в кого ніколи не питав дозволу; Аспірин мляво спробував прибрати плед, але гість розпорядився сам — відкинув картату тканину на бильце дивана, всівся, закинувши ногу на ногу.

Дівчинка до кімнати не зайшла — присіла на порозі.

— Вона справді переночувала у вас?

Аспірин ощирився:

— Що ви маєте на увазі?

— Я маю на увазі, що настав ранок, а дівчинка все ще була тут, під цим дахом. Більше нічого я не маю на увазі, не треба блимати на мене очима… Олексію Ігоровичу, навіщо ви це зробили?

— Що я зробив?!

— Навіщо ви вночі привели додому чужу дитину?

— Тому що там наркоші! — вигукнув Аспірин. — Алкаші! Просто п’яна шпана! Що тут неясно?

— Неясно, — сумно підтвердив незнайомець.

Аспірин подумав, що українською він говорить без найменшого акценту. Як і Олена.

— Допомогти дитині — нормальна людська реакція, — сказав він, внутрішньо згораючи від сорому.

Прибулець зітхнув. Стиснув губи. Запитав про щось дівчинку. Та відповіла жорстко, майже грубо.

— Дорогий друже, — незнайомець захитав босою ступнею, поглядаючи то на Аспірина, то на Олену, — ви знаєте, скільки дітей у цю мить мерзнуть під дощем? Або їх, наприклад, б’ють. Або ґвалтують. Вас це хоч якимось місцем зачіпає?

— А хто ви такий, щоб читати мені мораль? — Аспірину захотілося загорнутись у плед. Або принаймні обхопити себе за плечі — настільки в кімнаті стало холодно. Але він стримався, не бажаючи виказувати слабкість. — Я не кликав вас у гості. Або ви кажете, хто ви такий, і забираєте дівчинку, або…