Олена й Аспірин [Алёна и Аспирин - uk]

— До чорта під хвіст! Мене це не хвилює.

Олена посміхнулася:

— У тебе велика двокімнатна квартира… Деякі люди роками в комуналках живуть. По четверо в одній комірчині. А тобі шкода бездомну дитину впустити. Хоча живеш сам, і місця в тебе — хоч лопатою відгрібай.

— Усе. Я викликаю міліцію! — Аспірин повернувся і рушив до кімнати.

— Телефонуй, — пробурмотіла Олена йому в спину. — Я скажу, що ти змушував мене ходити перед тобою голою. І ставати в різні пози. А за це годував. І ще…

Він розвернувся і вліпив їй ляпаса — так, що мерзотниця аж відлетіла і врізалася спиною в кухонну мийку. Більше нічого не чуючи і ні на що не дивлячись, Аспірин майже бігом кинувся у ванну, увімкнув гарячу воду і сунув руки під кран — змити, стерти доторк її обличчя на долоні.

У кухні було тихо. Надворі дощ барабанив по бляшаних дашках. Аспірин зірвав із гачка рушник:

— Заслужила! А не заберешся зараз же, одержиш ще!

Дівчинка стояла там, де він її залишив. Футболку з написом «Krakow. Learning to fly» уже забризкали — і далі забризкували — чималі краплі крові з носа і майже невидимі краплі зліз.

Ось так і ловлять ідіотів, подумав Аспірин. Сидять у переходах із немовлятами. Підсилають маленьких оленок, а ти, що вважаєш себе розумакою, в результаті виявляєшся простаком і лохом…

За вікном гримнуло так, що знову заверещали декілька машин біля під’їзду.

— Чого тобі від мене треба? — гаркнув Аспірин, намагаючись злістю витіснити всі інші почуття. — Дочка, так? Від Люби з Первомайська? І як твій поганий язик тільки зважився! Тварюка ти брехлива! Іди геть!

— Дуже добре, — сказала дівчинка здавленим від сліз голосом. — Тоді… я спущуся до тітки Світлани, скажу, що ти напився, побив мене і вигнав… Нехай хоч у комірчині мені дасть притулок…

В Аспірина запаморочило в голові. Кілька секунд він стояв, із ненавистю дивлячись на її бліде, залите сльозами і кров’ю обличчя, а тоді побрів у кімнату і взяв слухавку.

Куди телефонувати? Кому телефонувати? Що пояснювати?

У квартирі зробилося темно, як пізно увечері. Аспірин, наважившись, уже майже набрав нуль-два, коли услід за черговим ударом грому почувся дзвінок у двері.

Віскас повернувся?

А це стерво стоїть на кухні з розбитим носом, у футболці, заляпаній кров’ю, стоїть і реве…

А раптом це хазяї дівчиська, ті, що її підіслали?

Аспірин кинувся до дверей і засунув засув. Нехай у них дриль, нехай дублікати ключів, нехай автоген, зрештою — він устигне зателефонувати нуль-два і витягти пістолет. Нехай приходять…

Дзвінок повторився. Аспірин, піднявшись на пальцях, нипав рукою по верхній полиці шафи. Де?! Ось, ось він… ручка запилена… давно не тренувався… Ніколи, та не завжди й зважишся — пістолет нелегальний, дозволу немає, купив здуру…

Чи не здуру?

— Не відчиняй, — сказали в Аспірина за спиною. Він раптом згадав — ідіот! — що дівчисько стоїть і спостерігає за його маніпуляціями, і якщо побачить зброю, настукає ментам за першої ж нагоди: «Дядечка міліціонери, у нього ствол прихований!»