![Олена й Аспірин [Алёна и Аспирин - uk] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/2/9/3/3/0/olena-j-aspirin-alyona-i-aspirin-uk-download.jpg)
Олена й Аспірин [Алёна и Аспирин - uk]
- Автор: Дяченко Марина та Сергій
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Теза
- ISBN: 966-8317-52-1
- Переводчик: Іван Андрусяк
- Жанр: Социально-философская фантастика
Электронная книга - «Олена й Аспірин [Алёна и Аспирин - uk]». Краткое содержание книги:
— Подумайте самі, — зітхнув опер. — Ми приїжджаємо, квартира зламана, крові по коліна і два нестямних голоси репетують із кімнати, що, мовляв, рятуйте… У вас двері в кімнату дубові, гарні, на дверях засув… Ну, відчинили. Шок. Множинні рани, завдані гострими предметами — таке враження, що їх у шатківниці покатали…
— Хто?
— От власне, хто?
— Я був в етері, — швидко сказав Аспірин.
Опер здивовано на нього покосився.
— А вони що кажуть? — запитав Аспірин, бажаючи загладити ніяковість.
Опер знизав плечима:
— Один ніяк до тями не прийде… А другий каже, що так, вирішили взяти квартиру, відчинили двері, увійшли, і тут на них напало чудовисько. Так і каже — чудовисько. З іклами, з пазурами. Волохате. На задніх лапах, завбільшки з людину.
— Це ж біла гарячка.
— А знаряддя? — знову запитав молодший мент.
— Не хвилюйся, — лунко сказала Олена, стоячи, як зазвичай, у дверях. — Я все вимию, приберу, буде як новеньке.
І міцніше притиснула до себе улюбленого ведмедика.
— Бойова дівчинка, — пробурмотів старший опер. — Добре, що вона була у дворі…
— У вас квартира на сигналізації? — запитав молодший.
— Так. Тільки я забув увімкнути.
— А дарма, — докірливо завважив старший. — Через таких от забудьків… А де ваш собака?
— У мене ніколи не було ні собак, ні котів, ні хом’ячків, — відчеканив Аспірин.
— Не любите тварин?
— Я зайнята людина. А жива істота — це відповідально, не хочу замикати її в порожній квартирі. — Аспірин потер долоні. — Консьєржу платимо щомісяця… І куди дивився?
— Один мужик собі охорону встановив на машину, — пробурмотів молодший, ніби пригадуючи. — При несанкціонованому запуску мотора з водійського сидіння вискакував шип сантиметрів десять… Ну і вляпався один пацан, зламав замок, заліз у тачку, заводить мотор…
— А ви пошукайте чудовисько, — різко сказав Аспірин. — Жмути шерсті. Відбитки лап. Може, сусіди бачили або консьєрж, як воно тут бігало… У мене нещастя, мені зламали квартиру, напаскудили. .. І я ще й винуватий?!
— Ніхто вас не звинувачує, — пробурмотів старший опер.
А молодший відвів очі.
— Я відмовляюся в це вірити.
— Чому?
— Бо якщо припустити бодай на мить, що іграшковий ведмедик убиває собаку в підворітті, а тоді шматує грабіжників… Тоді треба вірити у все, що завгодно. У відьом, екстрасенсів, Гаррі Поттера, Діда Мороза…
— Ніхто тебе не змушує вірити в Діда Мороза, — сказала Олена. — Можна… я на кухні з’їм що-не-будь? А то зранку — лише дві цукерки «Тузик»… Мене дядько Вася почастував.
Аспірин відшукав у морозилці пакет пельменів, поставив на вогонь каструлю з водою. Всівся за чисто витертий стіл — аж надто чисто. Сам він такого блиску ніколи не влаштовував.
— Можна ще меду? — тихо попросила Олена.
— Для Мишка? — посміхнувся Аспірин. — Щоб йому з руки було людей потрошити?
— Не треба… — Олена відвела очі. — Якби вони не зачинилися в кімнаті, він би точно роздер. У нього інстинкт.
— Дивно, що він на ментів не напав. — Аспірин закинув пельмені в киплячу воду. — Він у тебе співробітникам міліції опір не чинить?
— Я поруч була, коли вони увійшли в квартиру, — сказала Олена. — І кричала — Мишку, не бійся… Я розумію, тобі смішно…
— Мені смішно?!
— Ти не віриш у звичайну річ. А справжнього дива, яке трапилось на твоїх очах… не завважив. І не здивувався. А… він не забрав мене з собою. Він мене відпустив. Дозволив залишитися тут. І він дав мені струни! Це диво. Ще й тому диво, що воно добре.
На кухні стало тихо.
Був пізній вечір. Годину тому зачинилися двері за ментами, які проводили слідчі дії довго й прискіпливо. Зрештою Аспірин підписав протокол, і йому дозволили затерти кров на підлозі власної квартири. Прибирати взялася Олена; вона працювала ганчіркою мовчки і вміло. Передпокій і вітальня помалу втрачали подобу різарні. Килим Аспірин скотив і виніс у коридор. Не знав, що робити з диваном, але Олена ухитрилася зняти чохли з диванних подушок і заштовхати їх у пральну машину. Машина, отримавши завдання на тривале прання, катала й пережовувала червоні ганчірки, виполіскувала й знову бралася жувати. Все одно доведеться викинути, думав Аспірин, слухаючи приглушене хлюпання піни.
— А я так утомилася, що навіть радіти як слід не можу, — пробурмотіла Олена.
Аспірин дістав пельмені з окропу. Знайшов у холодильнику масло, укинув жовтий шматок до паруючих пельменних тушок: